- Жити гідно - https://nashavira.com.ua -

Повстанський рух 20-х–30-х рр ХХ століття на Полтавщині та Сумщині в архівних документах. Ч.2.

Влаштувавши тотальний грабунок українського селянства, «червоний терор», «совєти» не сумнівалися, що їхній успіх багато в чому залежатиме саме від того, чиїми іменами будуть названі вулиці і які пам’ятники  мають постати замість тих, які мали бути, за їх задумом, стерті в людської пам’яті.

У 1917 році, після більшовицького перевороту постала українська держава. Одним з невирішених питань на той час було земельне питання. Відсутність достатньої кількості боєздатного війська ускладнював оборону молодої республіки. Селянство не поспішало воювати, його мало цікавили політичні партії, їхні гасла. Єдине чого прагли селяни – працювати на своїй землі. Але, як тепер, так і тоді,  хто стоїть осторонь великих політичних процесів, тим більш, якщо ці процеси стосуються його безпосередньо, то за нього його долю вирішуватимуть інші.

Більшовики принесли в Україну війну і голод. Їм не потрібні були українські селяни, але вони прагли українського хліба, щоб утримати свою владу в Росії та роздмухувати “пожежу світової революції” на решту країн.

Український селянин швидко зрозумів, чого хотіла від нього радянська влада. Багато хто починає хапатися за зброю, щоб боронити свою родину, своє майно. Стихійно з’являються повстанські загони, що в офіційних радянських повідомленнях часто іменуються “бандами”. Розгортається жорстока боротьба.

Судячи з архівних документів, населення Роменського повіту  позитивно ставилося до Центральної Ради. Так, у відомостях про політичне життя в Ромнах за період з 1 по 8 грудня 1917 р. зазначалося: “С изданием универсала об автономии Украины, в уезде образовываются сельские спилки, которые всеми силами поддерживают Центральную Раду и генеральный Секретариат“. Також, у “Сведениях о событиях политической жизни в гор. Ромнах и Роменском уезде с 1-го на 8-е января 1918 года“ говорилося, що “В городе Ромнах и пригородных селах расквартирован 18-й пехотный запасной полк. С времени украини- зации этого полка не наблюдалось выпадов в сторону преступности…“ Як бачимо українізація позитивно впливала на військову дисципліну, адже тепер вояки знаходилися на власній землі і мали боронити рідну країну.

Для України це був час, коли негайно треба було розбудовувати власне військо. Нерішучість Центральної Ради щодо цього питання згодом дуже боляче далося взнаки. 4 (17) грудня 1917 р. у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з’їзд Рад, скликаний з ініціативи Київської Ради робітничих депутатів для переобрання Центральної Ради. До Києва з’їхалися здебільшого прихильники Центральної Ради, які прийняли постанову про довіру і недоцільність її переобрання. Напередодні 3 (16) грудня 1917 р. на підставі постанови Раднаркому РСФРР було складено “Маніфест до українського народу з ультиматив ними вимогами до Центральної Ради”, в якому, хоч і визнавалася Українська Народна Республіка та її право відокремитися від Росії чи вступити в договір про федеративні відносини з Російською республікою, але Центральна Рада звинувачувалася у невизнанні радянської влади в Україні.

“Маніфест” закінчувався погрозою – в разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин – Раднарком вважатиме Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і в Україні. Генеральний Секретаріат УНР відкинув вимоги більшовиків, а Київська Рада робітничих депутатів прийняла постанову з приводу ультиматиму, в якій зазначалося, що Рада Народних Комісарів хоче зробити замах на Українську республіку. Зрозумівши, що мирним шляхом захопити владу в Україні немає шансів, більшовики залишили з’їзд і переїхали до Харкова, де 11–12 (23–24) грудня 1917 р. зібрали І Всеукраїнський з’їзд Рад. Він проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, було обрано радянський уряд. Про ситуацію в Україні говорив тоді більшовик В. Затонський: “Наше становище тут погіршується тим, що ми представляємо собою партію великоросів.” Дійсно, у харківському з’їзді взяли участь делегати від 96 Рад з 300, що діяли в Україні. Власне українців серед них було небагато: В. Затонський, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, а решту складали росіяни та євреї, до того ж вони були членами РСДРП(б) – територіальною агентурою більшовиків Росії, котрі використовували їх для здійснення своїх планів в Україні.

Загальна тактика більшовиків зводилася спочатку до того, що їхні загони захоплювали українські міста і проголошували там радянську владу. У тих акціях допомагали їм більшовицькі бойові дружини, які складалися з місцевих, переважно міських, елементів. Ця тактика відповідала політиці В. Леніна, метою якої було створити враження, що воює проти Централь ної Ради не російський радянський уряд, а солдати, селяни і робітники України, котрі прагнуть скинути небезпечну для них владу. (Щось на кшталт того, як путінська Росія намагається переконувати, що на Донбасі проти України воює не російська армія, а  «лнр-днр»).

Пропаганда більшовиків іноді доходила до політично малосвідомих селянських мас, які за обіцянками соціальної справедливості, економічної рівності й миру не бачили дійсних планів В. Леніна та його прихильників. Ця пропаганда знайшла також сприятливий ґрунт між анархічно налаштованими солдатами. Внаслідок цього Центральна Рада невдовзі почала втрачати свій вплив. Народні маси, не маючи належного проводу, переходили подекуди на бік більшовиків, а ще частіше займали нейтральну позицію в україно-російській війні. Оголошували ганебний “нейтралітет” і деякі українські військові частини…

Відносно легке захоплення більшовиками міст України пояснювалося тим, що їхнє населення було в більшості неукраїнського походження. Щодо українців, які мешкали у містах, то вони (переважно інтелігенція) були національно свідомими. На жаль, у той критичний час українці не проявили належної згуртованості, на їх свідомість ще тисли століття царської неволі й русифікації.

Від навали російських більшовиків на Сумщині, й нинішній Полтавщині  боронилися українські військові частини, добровольці Куреня Смерті ім. кошового Івана Сірка,Вільне Козацтво, Січові Стрільці. Велика частина населення ставилося нейтрально до воюючих сторін, проте саме селянство стало згодом основним ресурсом українських підрозділів. З приходом більшовиків населення краю швидко зрозуміло, що їхня політика спрямована на викачування всіх багатств з України на користь Радянської Росії.

Селяни почали потерпати від масових реквізицій, організованих червоними військами. В різних місцях починають спалахувати поодинокі повстання, викликані грабіжницькою більшовицькою політикою. Але широкого розмаху антирадянський повстанський рух на початку 1918 року ще не набув.

Займаючи українську територію, більшовики негайно бралися до реквізицій і розстрілів. 18 січня 1918 р. зі станції Хутір-Михайлівський і Конотоп було відправлено до Москви і Петрограду 140 тис. пудів цукру. За день-два мали відвантажити близько 200 тис. пудів борошна. Тим часом на Сумщині тривали оборонні бої. Шостку до 14 січня 1918 року обороняв загін Вільного козацтва. Його було витіснено переважаючими петроградськими і московськими робітничими загонами. З 8 по 25 січня 1918 року ділянку фронту Бахмач-Конотоп від військ Берзіна, що насувалися з боку Гомеля, захищали курсанти І Військової школи ім. Богдана Хмельницького під командуванням Р. Косенка (згодом А. Гончаренка).

Їх було близько 500 чоловік. Саме вони 29 січня прийняли бій під станцією Крути.

Зразу ж після зайняття української території російські радянські війська починають грабування українського населення, чинять насильство проти нього. 12 березня було пограбовано промислове устаткування з підприємств Конотопу і вивезено до Курська. У січні 1918 р. у Тернах піднялося повстання, викликане розбоями з боку більшовиків. Повстання було придушене загоном червоних, на чолі з І. Міхном, що прибув з Харкова. Детально і колоритно описує він сам партійну роботу тих часів: “Часть людей вернулась из тюрем. Я старался, в первую очередь, завербовать их в актив, чтобы сделать из них зачинщиков погромов по мещичьих усадеб, раздела их имущества. Они должны были повести за собой крестьян. В то время никто не спрашивал у тюремщиков, за что они сидели: уголовник он или политический. Надо было сформировать отряды активистов, которые могли бы повести за собой остальных на разгром помещичьих усадеб. (…) Эти директивы свыше распространялись везде по сёлам. По боль шевистской программе всё отобранное у помещиков и капиталистов должно было стать государственным достоянием. Но набожные крестьяне отказывались это делать, боясь греха. Сельскую молодёжь, проживающую в городе, быстро обработали, сделав её атеистами, способными убивать кого угодно и отбирать что угодно. Она и направляется партией в деревню для реализации партийных замыслов”.

Як бачимо, основна ставка у кадровій роботі більшовиків робилася на люмпенів. Селянство з його традиційним укладом життя і релігійністю було своєрідним бастіоном моралі у вируючому морі пристрастей, “підігрітих” вищезгаданою ідеологічною роботою. У Сумах, Конотопі, Ромнах, Глухові та інших містах теперішньої області відбувалися розстріли бійців українських частин, які потрапили до більшовицького полону. Із навколишніх сіл брали заручників, доки продовольчі загони грабували села. Роком пізніше “вождь” більшовиків – Ленін обґрунтує моральне право на заручництво так: “Отметим только, что наиболее близкие к Советской власти мелкобуржуазные демократы, называющие себя, как водится, социалистами, например, некоторые из “левых” меньшевиков и т. п. особенно любят возмущаться “варварским”, по их мнению, приемом брать заложников. Пусть себе возмущаются, но войны без этого вести нельзя, и при обострении опасности употребление этого необходимо, во всех смыслах, расширять и учащать”.

І на тлі цих масових злочинів досить промовистим виглядає декрет «совєцької» влади щодо пам’ятників. Влаштувавши тотальний грабунок українського селянства, «червоний терор», «совєти» не сумнівалися, що їхній успіх багато в чому залежатиме саме від того, чиїми іменами будуть названі вулиці і які пам’ятники  мають постати замість тих, які мали бути, за їх задумом, стерті в людської пам’яті.

Далі буде.

Початок: Повстанський рух 20-х–30-х рр ХХ століття на Полтавщині та Сумщині в архівних документах