- Жити гідно - https://nashavira.com.ua -

Подорож на Байкал. Червень з крижинами. Частина 1

Колись, ще до війни, ми почали з чоловіком подорожувати світом. Ці подорожі не тільки збагатили нас неоціненним досвідом, незабутніми зустрічами, набутими знаннями, неочікуваними панорамами і палітрами, смаками, відчуттями і емоціями. А дозволили побачити себе іншими, відчути нове дихання  і отримати нові крила. Отже, сьогодні розповідь про подорож на Байкал. Яка вже ніколи не повториться.

В житті кожної людини настає момент, коли потрібно щось кардинально змінювати. І ми, або змінюємо, або знаходимо сотню вагомих причин, щоб все залишити як є. Останнє трапляється набагато частіше. Прокинувшись одного разу, я зрозуміла, що повністю готова до змін, залишається озвучити це собі і тим, кого вони торкнуться. Сім’я, яка терпляче підтримувала мене в моїх напружених робочих буднях, полегшено зітхнула. А чоловік, який мимоволі відчував і передбачав ці зміни, виявляється, вже готував нам захоплюючу подорож. Яка мала розпочатися з Байкалу, тих місць, де 20 років тому він вперше на байдарці обійшов Озеро – Море Байкал і куди потім повертався з байдаркою двічі. Деякі думки і Фотозвіт про цю подорож далі.

Політ до моря Байкал з Києва можливий тільки через Москву. Сукупних 6 годин в повітрі – і ми вже в Іркутську. Правда, через різницю в часі (Іркутськ випереджає Київ на 6 годин) ночі у нас не виявилося. Щоб дістатися до запланованого першого пункту знайомства з Байкалом – острова Ольхон, довелося долати ще 300 кілометрів фактично по бездоріжжю.

На старенькій убитій маршрутці («бурятські рейси», йдуть від центрального автовокзалу), яка по дорозі зламалася.

Приведена досить швидко до тями, вона понеслась так відчайдушно, що здавалося її швидкості ледь не вистачало до зльоту.

Поспішати і справді було куди. Всі маршрутки за часом прив’язані до розкладу порому, (єдиний спосіб для транспорту і людей дістатися острову Ольхон посеред Байкалу. Подолавши досить норовливу (через нізвідки налітаючі шалені вітри «горняшка», – так їх називають місцеві, які не однієї біди наробили) протоку, іменовану Ольхонськими воротами.

Пором – єдине можливе з усіх доступних транспортне сполучення острова з материком в період з травня по грудень. Пронизливий величезної сили вітер, яскраве сонце. Сіра, що виблискує майже металевим блиском в променях сонця вода. І відчуття сили і могутності цього місця. Зверніть увагу: на схилах сопок, прилеглих до протоки, немає ні кущика – вся рослинність видувається вітрами. Горняшка має ще одну назву – байкальский вітер «Сарма», про який місцеві жителі складають легенди (до речі, потоплені ним пароплави – історична правда).

Селище Хужир, «столиця Ольхону», налічує 1,5 тисячі жителів, які кожен по-своєму залучені до туристичного ремесла.

Населення селища – сибіряки, я не хочу ділити на національності, хоча цей поділ серед самих жителів на бурятів і росіян сильно відчувається. Про приязнь і довіру між ними й говорити годі, але співіснувати і знаходити спільну мову доводиться. Багато хто «вчиться» бути бізнесменами, але часом ще дуже невміло. Це проявляється в захмарних цінах при дуже низькій якості сервісу,  найчастіше – примітивного.

Бізнесом розвиток туризму на острові назвати складно. Цьому є об’єктивні причини.

По-перше, розвиток самого селища (дизельгенератор, школа, лікарня) було пов’язано з роботою Мало-морського рибзаводу – оплоту радянської влади на острові.

З часів розвалу Радянського Союзу аж до 2005 року острів не був електрифікований: дизель-генератори, що стояли на території рибзаводу, зламалися, грошей на закупівлю нових не знайшлося, дроти, що ведуть у віддалені селища острова, були розкрадені «металістами». І місцеве населення, і нечисленні туристи «обходилися» без електрики. І так 15 років!

По-друге, горезвісні дороги і сполучення з материком: третина шляху від Іркутська до Хужиру здатні або «вбити», або «покалічити» будь-який транспорт. Дорога грейдер – «тертушка».

Суворий клімат – 2 місяці на рік острів відрізаний від великої землі, коли Байкал замерзає і коли лід тане, а також північна зима і коротке літо.

Тому поки що веселі картинки прямо на парканах і доморощених бордах отак ось по-простому закликають туристів.

Кілька діючих туристичних баз і багато споруджуваних. Як правило, всі вони пропонують туристам крихітні кімнатки зі зручностями «в громадському місці». Майже всі з лазнею для загального користування. Харчування невибагливе, мінімально необхідне, відносно недороге. Але є вже бази, розраховані на витривалих і допитливих іноземців з все ще примітивним комфортом. Ціни від 60 доларів за ніч і вище. Нам вдалося знайти базу з «люксовим номером» – площею близько 10 квадратних метрів з гарячою водою, душовою кабінкою та санвузлом, вартістю 90 доларів за ніч))).

Але в Хужирі ми лишилися не на 3 дні, як планувалося, а на цілих 6. Але оптимально потрібно не менше 10 днів.

Знайомство з островом можна здійснювати як самостійно (пішки, на велосипеді), так і за допомогою місцевих екскурсоводів.

Практично всі бази пропонують автомобільні екскурсії по декількох маршрутах, які здійснюються на «УАЗ»-ах, іменованих «буханками».

Плюс екскурсії по морю – на переобладнаних риболовецьких сейнерах.

На кожній базі можна взяти на прокат гірські велосипеди.

Жодного відділення банку на острові немає. Отже, ніякі банківські операції тут проводити ніде і нікому. Тому потрібно заздалегідь подбати про наявність «живих» російських грошей в кишені.  Про долари і євро місцеві говорять неохоче і, як правило, розрахунки проводяться тільки в російських рублях.

Подвір’я в селищі переважно дерев’яні, такі ж різні, як і їхні господарі.

Так виглядає хостел в селищі Хужир. На “зірки”, видно, фарби не знайшлося))). Welcome to Siberia!

Величезна калюжа майже в центрі селища нікого не бентежить:

Від колишнього рибзаводу залишилася тільки пам’ять. До розвалу Союзу він годував усе село і працював цілий рік – взимку морожену рибу на переробку везли з Далекого Сходу; як згадують старожили, зарплати були великими за місцевими мірками. Тепер риболовецькі сейнери перейшли в приватні руки; велика частина з них переобладнана в туристичні катери. Рибу з Далекого Сходу возити виявилося недоцільно, а своєї, байкальської, стало так мало, що про масштабний комерційний вилов мова не йде. Сьогодні все, що ловиться місцевими рибалками, реалізується на місці, в Хужирі, туристам і заготівельникам з Іркутська – в солоному і копченому вигляді.

Рибу, схоже, в селищі ловлять всі, «на рибі сидять» цілими сім’ями. На багатьох подвір’ях рибу солять, коптять, тут же її і продають (реклама продукції – прямо на парканах!). Найсмачніша, яку ми ми скуштували – слабосолений харіус під місцевою назвою «загульдєй» – рекомендуємо: ніжне м’ясо, дуже велика, щедра порція, нічого смачнішого я не пробувала. Задоволення обійшлося всього в 2 долари за порцію.

Тепер про відчуття. Перше враження людини, що відіспалася після двох безсонних ночей – це залите світлом в буквальному сенсі небо і небувало чисте повітря.

Ми пішли, що називається, куди очі дивилися. Що було далі … в наступній частині.

Єлизавета Сачура, 9 листопада 2010 року.