Середа, 12 грудня, 2018

Олег Лісняк – про ювілей «Лохвицького Краю»: справедливість, правда повинні бути з «кулаками»

28 листопада 2018 року – минуло рівно десять років, як побачив світ перший номер газети «Лохвицький край». Газети, яка увесь цей час тримала професійну планку, несла правду і надію тим, хто їх потребував. Яка була і залишається незручною передусім для мінливої влади, що воліла б «керувати» подалі від людських очей. З цього приводу ми зустрілися з беззмінним головним редактором видання Лісняком Олегом Семеновичем.

Цього року у Вас два ювілеї – у квітні ми вітали Вас з особистим – 60-річчям і от зараз ювілейний (рівно 10 років тому вийшов перший номер газети «Лохвицький край»). Одна шоста всього Вашого життя – віддана цій газеті. Що особисто для Вас «Лохвицький край»?

О.С. Створення газети це колективна справа, праця і зусилля не однієї людини. Дев’ять років поряд зі мною йшов Сергій Ніконов, але і я, дійсно, в повному розумінні того слова, віддав десять років життя «Лохвицькому краю», яке із 2008 року обраховувалося не робочими чи вихідними днями, не тижнями, місяцями і навіть не роками, а від номера до номера. Сьогодні їх налічується більше 500, але давайте не будемо про сумне…

Років 15 тому, а можливо і більше, працюючи ще на телебаченні, я інколи «грався» написанням віршів. А Ігор Кривчун, якого, нажаль, вже давно з нами немає, деякі з них клав на музику. Тож одна із пісень починалася так:

«А как буд-то и не жил, только годы накопил
И летят они, как птицы чередой.
То ли лето, то ли осень, только появилась проседь,
Утешенье лишь одно, что ты со мной».

Звичайно (посміхається) в 45 я цей вірш писав не про газету, але тепер це точно про неї.

В районі всі асоціюють «Лохвицький край» з сім’єю Щурових – Віктором Степановичем та Наталією Володимирівною. І мушу зазначити, що окрім лохвицької «Зорі», у Вас так ніколи й не було гідних конкурентів в інформпросторі. Чому Щурови змогли, а більше нікому не було цікаво?

О. С. Давайте це питання спробуємо розділити. По-перше «ЛК», апріорі, не конкурент «Зорі». Ми концептуально абсолютно різні газети, у нас різні спрямування. Крім того, в «Зорі» чотири штатні творчі працівники, а тут, практично один, отож інформації вони можуть подати в рази більше. Але я, в свою чергу, абсолютно не зважаю на те, подобається, чи ні моя писанина та подача матеріалів панам та панянкам у «Білому домі», або ще якомусь начальнику в іншій установі. «Зоря» собі цього не дозволяє, адже статус районки зобов’язує «як треба» висвітлювати діяльність місцевої влади, тим паче небезкоштовно. І навіть її роздержавлення на те дуже не вплине.

Ну, а тепер «чому Щуров зміг?». У 2008 році, готуючи випуск першого номеру, поки Володя Янда опановував ремесло верстальщика газетних шпальт, ми із Сергієм Ніконовим нічого кращого не придумали, як тинятися по різних установах та організаціях, аби дізнатися думку керівників щодо появи нової газети в районі, вислуховували їхні побажання, поради, тощо. Тоді не один і не два із них після «ля-ля, фа-фа», на прощання питали: – «А це ж під вибори Щуров газету створив?». Спочатку я намагався переконувати у зворотньому, але, зрозумівши, що мені ніхто не вірить, почав коротко відповідати – час покаже! І от він показав, що за ці десять років дійсно мало місце існування «виборчих газет». Були вони красиві, кольорові і навіть безкоштовні. До речі не факт, що перед наступними виборчими перегонами вони, як гриби після дощу, не попруть знову. Але «ЛК» до цієї категорії не належить. І переконатися в тому наші читачі мали час.

Родина Щурових звичайно не бідна, але і далеко не сама заможна в районі, є набагато «крутіші». Але до цих пір, чомусь, жоден з них не став наслідувати приклад Віктора Щурова. Чому – не важко здогадатись. Великих грошей на газеті не заробиш, а головного болю і клопоту від неї значно більше. Отож що б хто що не говорив, започаткувавши видання газети, Щуров втілив не стільки комерційний, а більш просвітницький проект, який пропагує розвиток демократії, свободи, української культури тут, на місці. Підтримує українську армію та Українську, а не Московську церкву.

Скажіть, за 10 років життя району відбувалися певні зміни. Які з них самі знакові для Вас. Що дійсно змінилося? А що як було, так і лишилося без змін?

О.С. Моя відповідь на це питання, нажаль, буде без оптимістичних нот, але давайте спробуємо. Якщо говорити про Лохвицю, то як позитив можна назвати подію, яка сталася в останнє десятиріччя. Це завершення вистражданого довгобуду дитячої лікарні. Дійсно, те що було, і те, що маємо зараз – це земля і небо.

А тепер давайте поговоримо про Червонозаводське, яке стало Заводським. За півтора десятки років держава там не спромоглася добудувати школу №1. Як на мене, це ганьба і обласній, і районній владі, яка сьогодні розповідає, що об’єкт практично готовий, але, блін, знову не вистачає 17 млн. грн. Я не належу до «порохоботів», але на місці Порошенка розігнав би поганою мітлою таку владу, яка напередодні президентських виборів практично його компрометує. Адже який би був плюс – школа будувалася при Кучмі, при Ющенку, при Януковичу, а Порошенко взяв і завершив довгобуд! Але де там… Я вже мовчу про те, що колишнє Червонозаводське, а тепер Заводське за ці роки із промислового центру обласного значення, перетворилося у безперспективне, депресивне містечко, яке ледве-ледве чахне, після того як перестали працювати спиртовий та цукровий комбінати. Шкода, звичайно, і ТРК «Астру». В знищення місцевого телебачення, знову ж таки, доклала руку влада, але тепер вже не обласна і  не міська, а районна. Всі «регалії і заслуги» у цій справі належать їй. Почали «валити» місцеве телебачення Заславець (Анатолій Заславець – екс-голова Лохвицької РДА, — ред.) і Кірієвська (Любов Кірієвська – екс-голова Лохвицької райради, — ред.), а добили Рязанов  (Володимир Рязанов – голова Лохвицької РДА, — ред.) із Храпалем (Анатолій Храпаль — голова Лохвицької райради, — ред.). Отож якщо і відбулися зміни в районі, то в основному далеко не на краще. Згадайте скільки років стоїть у Млинах аварійний міст, а влада замість його ремонту нав’язує будівництво якихось сумнівних шлюзів-гребель, влаштовуючи в районному Будинку культури виставу під назвою «Громадські слухання».

І щоб не завершувати відповідь у такому песимістичному дусі, слід відзначити, що в останні роки намітився певний позитив у соціально-культурній сфері деяких населених пунктів району, особливо тих, де сформувалися ОТГ. Хоча це кошти, які маємо не від покращання економічної діяльності району, а від рентних платежів нафтогазового комплексу за видобуток вуглеводнів, але нехай буде хоч так.

Вам довелося брати інтерв’ю у багатьох людей. Спробуйте згадати інтерв’ю, яке пам’ятатимете завжди?

О.С. В той час, коли я працював на телебаченні, мені пощастило кілька разів брати інтерв’ю, як на мене, в легендарної людини – Анатолія Пантелеймоновича Пономаренка. По своїй суті це був технократ, спеціаліст високого рівня у цукровій галузі СРСР – академік. Але як би Ви знали, як він добре орієнтувався в літературі, а особливо у поезії. Це вже потім він мені розповідав про те як, будучи студентом, вживу слухав виступи Маяковського, або як його забирали в Москву у Міністерство. Усі документи та характеристики, з якими він приїхав туди, відповідали необхідним вимогам. Анатолій Пантелеймонович вже виходив з відділу кадрів, коли його зупинили і попросили дати партійний квиток, аби поставити на облік.

– «Треба було бачити їхній переляканий вираз облич, коли вони почули, що я безпартійний», – згадував він, – «Отож на тому і завершилася моя міністерська кар’єра».

Згадую, як у першу нашу зустріч, коли я відрекомендувався і пояснив що хочу, Анатолій Пантелеймонович влаштував мені екзамен із літератури, якого я не забув до цих пір. При тому умову поставив таку – він читає уривки із трьох віршів, а я повинен назвати їх авторів. Як що я не даю жодної правильної відповіді, ніякого інтерв’ю не буде. По стилю та формі я відчув, що то була російська поезія XIX століття, але ж там тих поетів було… Отож перша спроба в «молоко», друга не краща. Лишається третя – остання. Чесно кажучи, почав вже хвилюватися. Помітивши те, Анатолій Пантелеймонович мене пожалів і дав підказку, що той поет із декабристів. Те мене і врятувало.

Отож, по великому рахунку, то була неординарна особистість. Людина, яка дуже багато зробила для цукрового комбінату, віддала йому не один десяток років свого життя. Саме йому мають завдячувати заводчани збудованим басейном, який був гордістю міста (насправді, технічно вважався пожежною водоймою), який, до речі, стояв без води, коли влітку горів будинок, де колись проживав Анатолій Пантелеймонович. Крім того дуже шкода, що місцеві жителі, коли проходив процес декомунізації, у своїй переважній більшості не дослухалися слушної поради – перейменувати вулицю Комсомольську його ім’ям.

Щодо інтерв’ю, взятому вже в ролі кореспондента «ЛК», то найяскравіше запам’яталися спілкування із Валерієм Асадчєвим. Знаєте, є лікарі, вчителі та люди інших професій від Бога. Ось таким фахівцем в ролі очільника області був Валерій Михайлович, пройшовши у свій час школу на посаді заступника по будівництву у Київського міського голови Олександра Омельченка.

У 2010 році, в останні дні свого перебування на посаді, у Червонозаводському він відкривав щойно збудований харчоблок першої школи. На моє питання, чи не загальмується без нього добудова школи, тобто корпусу старших класів, Валерій Асадчєв щиро відповів: – «Треба бути повними б…ми, аби при такому стані готовності не завершити за рік будівництво повністю». З того часу минуло дев’ять років…

А чи були інтерв’ю, після яких в переносному сенсі слова, хотілося вмитися і помити руки?

О.С. Коли працював на телебаченні, такі випадки були. Тобі хамили в прямому ефірі, а ти, дотримуючись етики та порядності, не міг собі того дозволити. Хоча зараз, звичайно, такі «номери» не пройшли б і не проходять. Можливо я і помиляюсь, але справедливість, правда також повинні бути з «кулаками», бо інакше заклюють і затопчуть.

Чи була, на Ваш погляд подія, про яку Ви можете сказати, що саме принципова позиція редактора і відповідне висвітлення повернуло історичний рух Лохвиччини в інший бік?

О.С. Тут Ви явно переоцінюєте мою скромну персону, тому я б волів говорити не про себе, а в цілому про газету і мова піде про події 2013-2014 років. «ЛК», на відміну від багатьох інших газет, в тому числі і в нашому районі, «не крутив хвостом», висвітлюючи події Київського і Лохвицького Майданів. Так сталося, що вже 1 грудня, як журналіст, я став свідком подій на Майдані і на Банковій під АП. Крім того, жодна районна акція тих часів не пройшла без участі «ЛК». Тому мені не соромно, як редактору, за позицію тижневика, яку він зайняв у ті буремні часи.

За всі ці 10 років чи були випадки, що Вам погрожували, чи натякали про погрози?

О.С. За час існування газети було багато чого. Була навіть погроза «відбити голову» Сергію Ніконову від тогочасного голови райради. Це сталося у 2009 році, коли Сергій, виконуючи завдання редакції, досліджував причину різкого забруднення води у Сулі в районі Млинів. І зайшов на земельну ділянку, яка належала Володимиру Борисенку. Звичайно, та погроза була висловлена емоційно, ніхто б на те не пішов, але, як кажуть, «слово не горобець». Тим паче звідки знав голова райради, що в кишені Ніконова знаходиться включений диктофон. Судова справа мусолилася кілька років. Спочатку в Чорнухах, потім у Лубнах і стала доброю наукою як для нас, так і для Володимира Івановича. Адже коли через деякий час у крісло Лохвицького міського голови сів очільник місцевих БЮТівців В’ячеслав Демчук, «ЛК» поглинули судові позови. Це була його відповідь на будь-яку критичну статтю, де фігурував Демчук. Особисто судові засідання він практично не відвідував, не царська то справа, а знайшов «безкоштовного» адвоката. На той час в Лохвицькому районному суді працювали чотири судді, і кожному з них вистачило позовів Демчука, а Олександру Хоменку взагалі три чи чотири. Отож оті півтора-два роки запам’яталися мені тим, що я більше часу проводив у суді, аніж у редакції. Пригадую як один із співробітників суду навіть жартував: – «Давай я посприяю, аби тобі десь тут виділили куток, щоб ти не бігав туди-сюди, а тут жив». Жодної судової справи Демчук не виграв, жодний його судовий позов не був задоволений. Коли подавав апеляцію до Полтави – отримував той самий результат. Не знаю, чи то його позови були абсолютно абсурдні, чи в той час району поталанило на справедливих суддів, але Демчуку жодного разу не допомогла мерська посада. Тож «заткунти рота» «Лохвицькому краю» ні Демчуку, ні його товариству не вдалося. Можливо це тимчасово, чомусь здається, що ми про нього ще почуємо.

Були матеріали, за які Вам соромно?

О.С. За особисто написані – ні, а за розміщені… Був один випадок в перші роки існування газети. Взагалі стаття була написана правдиво, на основі реальних подій. Автором, наче, не були при тому порушені моральні та етичні норми, але ніхто не міг знати, що описана ним історія завершиться дуже трагічно. Отож тепер я б ніколи не став друкувати подібного матеріалу, поки він, як говорять «не відстоїться».

Час друкованих ЗМІ в районі минає? Скажіть, яким Ви бачите 20-річчя «Лохвицького краю»?

О.С. Останнє питання, як я розумію, «на засипку», тому що не знаю як на нього відповісти. А як що бути відвертим до кінця, то не хочу, як кажуть в народі, каркати. Пам’ятаєте фільм «Москва сльозам не вірить»? Там один із персонажів говорив, що через 20 років не буде а ні газет, а ні журналів, а ні театрів, а ні кіно – буде суцільне телебачення. Скажіть, він помилився? І так, і ні. Якщо події фільму розгорталися у 60-70-х роках, то на сьогодні, начебто, залишилися і друковані ЗМІ, і театри, і, навіть, по мегаполісах кінотеатри. Та все ж, по великому рахунку, телебачення, а вірніше «зомбоящик» круто їх усіх посунув. Молодь сьогодні газетами та журналами практично не цікавиться, все більше і більше пристосовується до Інтернету і середнє покоління. Лише старше не зраджує своїм уподобанням, але життя не вічне.

Отож світлих, рожевих, оптимістичних перспектив розвитку друковані ЗМІ, на мою думку, не мають. «Допомагає» в цьому активно і «Укрпошта», яка зайняла щодо них піратську позицію. Будучи монополістом, застосовує драконівські методи, регулярно піднімаючи тарифи за свої послуги. Робить це навіть серед року, коли підписна компанія завершена і редакція тієї чи іншої газети вже не може змінити власні тарифи, а сама змушена Укрпошті платити стільки, скільки та забажала. Звичайно прості листоноші до цього не причетні. Їх бідних і скорочують, і чмирять як тільки можуть. Зайдіть у Заводське відділення, не знаю як там сидять оті бідні дівчата, там такий холод, що тільки собак ганяти. А от керівництво – це справа інша. Так і хочеться спитати, коли ви вже наїстеся? Для прикладу за минулий рік зарплата глави Нацбанку Якова Смолія становила – 2 млн. 306 тис. 102 грн., генпрокурора Юрія Луценка – 1 млн. 302 тис., а от генерального директора УДППЗ «Укрпошта» Ігоря Смілянського – 3 млн. 958 тис. 541 грн.!

Але Бог з ними, повернемося до Вашого питання. Виходячи із усіх цих обставин, я бачу майбутнє за створенням електронної щоденної районної газети. І хто буде перший в районі – той виграє. Це мають бути не фейсбучні дилетантські викиди, а повноцінна об’єктивна подача інформації про події в районі і за його межами, з відео, стрімами і т. ін. Крім того, має бути аналітика, реклама та інше. Одній людині таке не під силу, це знову ж таки робота колективна. Звичайно, все те потребує немалих коштів, хоча б для успішного старту, але, шановні бізнесмени, підприємці, СГ виробники, люди, які не байдужі до долі громади, землі на якій ми живемо, повірте, така гра варта свічок.

Спілкувалася Єлизавета Сачура