Середа, 12 грудня, 2018

Історик Олександр Стрижко: «Світ спіймав мене. Але я від нього втік»

Сьогодні наша розмова з Олександром Стрижком, який народився на Київщині, але в силу життєвих обставин вже який рік поспіль мешкає в с. Млини Лохвицького району, звідки родом його батько. Користувачі мережі знають його як Олександра Оберса, фанатично закохану в історію людину. Про якого говорять, що він знає про минуле Лохвиччини, напевне, більше, аніж будь-хто сьогодні.  А своїми життєвими поглядами, незважаючи на наш динамічний час і свій вік, подібний до славного земляка — Григорія Сковороди.

На  твою думку, які самі найславетніші сторінки лохвицької історії, про які має знати кожен, хто тут живе?

— Історія Лохвиччини,  як дивовижна книга, значно величніша, ніж уявляє переважна більшість людей, які  тут живуть, не кажучи вже загалом про українців. З одного боку вона овіяна легендами,  мітами (міфами) і нерозкритими історичними фактами (наприклад, до цих пір ми не маємо фактично-беззаперечного датування народження власне Лохвиці). Але водночас  ми знаємо і володіємо інформацією, що саме Лохвиця була не просто форпостом між Диким Степом  і Руссю Києва, а й власне єдиним проходом-фортецею, захисницею Київської землі і  її передпліччям, нашою Переяславщиною.  Саме тут вперше з’явилась літописна Україна.  Але й  до цього ця земля була уславлена  народами, котрі її населяли.

Наприклад, славнозвісні серед істориків поховання часів Черняхівської археологічної культури  – це не просто племена Готів, які жили поряд з протослов’янами, а й вирізнялись тим, що фактично не будували захисних/фортифікаційних споруд  (їх могильники близько Лохвиці, в Млинах, це наочно підтверджують) – вони були такими могутніми і войовничими, що просто  не бачили в цьому ніякої необхідності. І вони — наші прямі предки, бо поховання  черняхівців на Лохвиччині (та й загалом по Україні) фактично перемішані  з протослов’янськими, в одних поселеннях. Або скити-сколоти, (наприклад, Свиридівське  городище). Ці племена наводили жах на Персів Дарія…

Далі — це беззаперечно Вишневеччина – на мій погляд, той самий «найславетніший період». Новий розквіт нашої землі після так званої татаро-монгольскої навали. Величезний по населенню край, майже рівний сучасному! Мабуть, це і був СПРАВЖНІЙ розквіт, Ренесанс, Відродження (яке ми знову мусимо пережити, я впевнений): поява  більшості населених пунктів,  Магдебургське Право, Герб, Ратушна Книга, Лохвицька Фортеця, величний Палац Вишневецького. Це заселення  території наддніпрянцями, волинянами, галичанами, поряд із зберігшимися в Посульских хащах, і вочевидь  переважаючими братів-«колонізаторів» кількісно, Сіверами. Сіверами, фактичними предками козацтва.

Саме козацтво – ще  одна ланка минулої величі Лохвиці. Лохвиччина –  це козацький Край, козаки тут жили  споконвіку, тут цілі села засновані козаками. Край який підтримав Мазепу (Іван Мазепа — Гетьман України 1687-1709 р.р.),  а Лохвицькі сотні –  відомі як учасники Визвольної війни Богдана Хмельницького. Звідси  родом останній кошовий війська Запорізського Петро Калнишевський (по матері, його сестра була одружена з лохвицьким козаком) і перший літописний богатир-козак на Русі Дем’ян Куденевич (до речі він захисник Києва саме від поганських орд  з Росії/Московії). Це – прекрасні маєтки козацької старшини, це грандіозні Церкви і найзначніші старшини, включно з Галаганом, якого тут і поховано (на місці зруйнованого большєвіками Храму, який  зараз відроджується!). Це  – козацькі сотні, видатні, дуже відомі  і добре досліджені, значні по кількості і історичним здобуткам, це прапори козаків, якими до цих пір послуговується Козацтво всієї України.

І нарешті, це кінець XIX сторіччя – розквіт Лохвицького  Земства часів Русінова, братів Ходолеїв, лікаря Андріяшева і т.д. – це і телеграф , перший ледь не в усій Російської Імперії,  це унікальні Земські Школи Опанаса Сластіона, загалом величезна  маса будов, рішень і звершень. Лохвицьке земство того часу було взагалі беззаперечно унікальним навіть на фоні інших Земств усієї  тогочасної  імперії. І саме  завдяки людям, які туди прийшли – із звичайного, рядового, «захудалого» Земства, воно враз стало модерним, сучасним, передовим з будь-якої точки зору. Тут я наголошую саме на постатях, адже навіть конкретно за визначенням тогочасних ревізійних та інших трудів, саме прихід цієї інтелігенції зробив Лохвицьке земство таким, яким ми пишаємось – одним з найпередовіших на той час.

Беззаперечний той факт, що сильні і зрілі нації є такими, тому що вони дорожать своєю історією, популяризують її, пишаються нею. І певне, якби українці змалечку знали справжню героїчну і славетну історію своїх предків і своєї землі, а не її кремлівсько-імперську версію, ми б не мали сьогодні війни і не жили б набагато гірше, приміром, за поляків.  На твою думку, які основні історичні постаті і стовпи незламної української нації?

—Беззаперечно — це Степан Бандера і Роман Шухевич. Для нас, українців, сьогодні це «мотивуючі» постаті. Окрім того, що вони викликають «відверте дратування» у ворога зі сходу  (Росії-агресора), я мушу постійно переконувати в цьому тих людей,  які живуть у такому «глибокому» тилу, що до сьогодні не розуміють, що в Країні йде війна, а ніякий не збройний конфлікт. Причому війна з ЗОВНІШНІМ ворогом  – Росією. Саме ці дві ключові постаті, на мою думку, об’єднали весь український народ у пориві  звитяги і фантастичного героїзму, і тоді, і  зараз. Як казав один політолог – бандерівська Армія вже перейшла Дніпро, і я  з цим абсолютно згоден, але  доповню:  і закріпилась на лівому березі.  Скажімо – це той вже аж надто розрекламований самим ворогом ресурс, яким ми просто не можемо нехтувати, зокрема  у сьогоднішній боротьбі за власну країну й  у вихованні майбутніх поколінь.

В одному з інтерв ’ю ти говорив, що величезний архів історичних матеріалів має Лохвицький краєзнавчий музей імені Сковороди, і що його варто було б відсканувати й розмістити у вільному доступі. Що тобі відомо, чи ініціювало керівництво музею таке сканування, чи розуміє влада важливість такої роботи? Напевне, це не якісь захмарні кошти, які точно можна було б знайти?

Майже нічого не відомо, крім  того  що архів там  – цінний і немалий.  Системна робота ще не розпочиналась, і певне, ми й зараз почуємо,  що музей не має таких можливостей. Там дійсно потрібно сидіти не просто годинами кожного дня, а і шукати цілими днями, переварювати тижнями,  сканувати, мабуть, взагалі роками… Хоча в Україні і діє, здається, якийсь державний проект щодо скануванння бібліотек, але архівів музеїв він просто не стосується (можливо, я помиляюсь).

Що сталося з сайтом-форумом lohvitsa.org.ua? Чому він припинив своє існування? І чи означає це, що увесь величезний масив матеріалів, зібраний зусиллями фактично подвижників, серед яких і ти,  втрачено? А лохвичани знову по зернятку будуть дізнаватися про минуле цієї непересічної і такої історично багатої землі?

Він  зник. Там була слаба для сучасних вимог «платформа», яку крім того, ми самі перестали наповнювати, в силу різних для кожного причин. Тому я  повністю розумію Засновника цього такого відомого вже насправді, ресурсу (який став на той час справжньою окрасою і гордістю історичної спільноти), який теж втратив можливість підтримувати його, і матеріально і, знову таки, «ресурсно». Крім адміністратора сайту та власне мене, там насправді з справжньою самовіддачею працювало ще декілька чоловік, і мені дуже жаль, що ця сучасна лохвицька унікальність (яка дивувала  навіть спеціалістів по всій Україні) перестала працювати… Але ми більшість інформації все-таки перенесли в наші, відомі загалу, лохвицькі групи на ФБ, щось збережено в архівах на власних носіях, зернинки ці, майже всі, є, але їх достатньо важко відшукати без повноформатного сайту. Тому я сподіваюсь, що колись він знову з’явиться.

Наостанок, давай помріємо. Якби ти отримав змогу  (фінансову, адміністративну) узагальнити увесь наявний матеріал про історичне минуле Лохвиччини, що б ти зробив і для чого.

Сканування Лохвицьких архівів (крім музею  я не готовий їх перечислити, але вони є), архівування-оцифрування інформації спеціалістами (я вчусь, але банально не встигаю і не вмію зробити всього потрібного), краєзнавчих книжок,  фейсбук-груп. Навіть не знаю, не можу наразі уявити, що б я  більше  хотів, і скільки тут має бути пунктів, бо ніколи про таке не думав і не мріяв. Мене цілком задовольняє моя власна просвітницька робота (яка майже повністю базується на працях інших авторів, або робіт, які я просто скрупульозно відшукую/переварюю,  оформлюю – живу цим). Насправді  це дуже забирає дуже багато часу, інколи затратно фінансово (є платні  ресурси і доступи), але я ніколи не буду і не був проти того, якби хтось перепостив або використав мої ці розшуки в ЗМІ чи книжках, в Вікіпедії, тощо (таке вже бувало неодноразово). Моя мета  – дати інформацію, зацікавити земляків, разом з вами – любити свою Батьківщину.)

І наостанок – я вірю і впевнений, що справжній розквіт/ренесанс  Лохвиці і Лохвиччини (а значить в цілому України) нас ще чекає попереду. Як сказав наш видатний земляк Григорій Сковорода: «Хитрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; але кожен сон — закінчиться, і хто спить — той не мертвий і не задубілий труп.» Мене надзвичайно потішило, що ви написали в титлі, мовляв я «своїми життєвими поглядами, незважаючи на наш динамічний час і свій вік, подібний до славного земляка Григорія Сковороди». Біля  нього я хіба посижу, на  коліні, але перефразовуючи найвідоміший, мабуть, вислів Філософа, скажу сам про себе так: «Світ спіймав мене. Але я від нього втік.»

Наш Храм