Субота, 18 серпня, 2018

Яна Алєєва: Лишилося недороблене, недоговорене, що, можливо, маю закінчити і сказати я

Моя співрозмовниця сьогодні – киянка з лохвицьким корінням Яна Алєєва. Одна з дуже небагатьох, для кого Лохвиця – не просто батьківщина її роду, але й місце, яке завжди в її душі, якого вона, на мій погляд,  потребує, щоб по-справжньому відчути свої власні сили, а можливо навіть, відновити розірвану по-живому тяглість поколінь.

-Яно, мені відомо, що Ваші прадідусь і прабабуся родом із Лохвиці, що були вони добрими господарями (до цього часу навіть збереглася олійниця на повороті з вул.Бурмистренка на Харківці, в районі третьої школи). І що після революції вони потрапили в той історичний страшний молох, який зламав долі мільйонів українців. Розкажіть про це, будь-ласка.

-Так. Але зв`язок навіть трохи ближчий. В Лохвиці народилися і півжиття прожили мої бабуся і дідусь.

Родина моєї бабусі – заможний козацький рід Горошків.  Мій прапрадід Сава Іванович Горошко був великим землевласником. До революції в нього було 200 десятин пахотної землі, млини, худоба, інше господарське знаряддя. Йому ж належав і той самий ліс, що досі зветься Горошковим. Сава Іванович та його сини Яків і Василь (мій прадід) багато років були Гласними в Лохвицькому земстві. В документах того часу прізвище Горошків згадується досить часто, в складі різних комісій та товариств. Є навіть описи кількох ситуацій, пов`язаних з виборами (бо Гласний – то була виборна посада). Ще Сава Іванович був церковним старостою в Миколаївській церкві, зараз там садочок «Орлятко».

Його сини за характером були дуже різні. Яків, був досить жорсткий і жорстокий, він був офіцером  і до революції якийсь час очолював Військово-кінну  частину в Лохвиці. Він загинув під час війни 1917-1921 року, а його родина в повному складі була вислана більшовиками в Сибір.

Мій прадід Василь мав зовсім інший характер, він, мабуть, більше був схожий на мене: романтик та ідеаліст. Тому, ще за буття студентом, 1905 року брав участь в студентському повстанні, за що був відрахований з навчання та ув`язнений.  Тоді батько його викупив, повернув до Лохвиці, виділив хороше господарство (до речі, залишилася не тільки олійниця, а ціля садиба з кількох будівель) та одружив з моєю прабабусею Степанидою Михайлівною (в дівоцтві Верхогляд), яка походила з заможної купецької родини.  Особливих ніжних почуттів між ними, як я розумію, не було. Бо вони обидва бачили свою долю з іншими людьми, проте, тоді шлюби були саме такі – за соціальним станом та іншими соціально-економічними показниками))))  Хоча про кохання і не йшлося, в них, на диво, знайшлися спільні інтереси, які утримували родину разом: це була набожність, прагнення до розвитку місцевої культури, просвітництва та вболівання за незалежність української держави. Вони були активними прихожанами та учасниками життя Іванівської церкви, що була приписною до Миколаївської, але відносилась вже до УАПЦ. Хто не в курсі, УАПЦ – це Українська Православна Автокефальна Церква, тобто це церква, яка претендувала на власну Автокефалію, незалежну від Москви, як зараз Київський Патріархат. Цим опікувався особисто Симон Пелюра, вважаючи незалежну церкву важливим стовпом державності. Пізніше, коли я дивилася матеріали кримінальної справи, заведеної більшовиками на членів УАПЦ, то зауважила, що вже тоді приділялося багато уваги роз`ясненню того, як Київ через підкуп та підступність Московської церкви втратив свою автокефалію, яка була, і була насправді, набагато раніше, ніж у Москви. Мене дуже дивує, чому зараз про це так мало говорять, чому людям не роз`яснюють справжню історію тих подій. Я думаю, що просвітницька робота та багатократне повторення,  багато кому відкрили б очі на правду, а так люди «харчуються» брехливою московською пропагандою про начебто  неканонічність української церкви, часто маючи серйозні внутрішні кризи через це.  І така ситуація з непоінформованістю  людей –  явне недопрацювання церкви української.

В сімейному архіві збереглися фото трупи театру «Народний Дім», де всі актори у народних костюмах, і  моя прабабуся в центрі в гарній вишиванці та модною тоді зачіскою:

На фото: перший в другому ряду справа – Хоць Мусій Демидович,  був священником в Іванівській УАПЦ , третя в другому ряду – моя прабабуся Степанида Михайлівна.

Тобто життя й тоді вирувало, люди, як і сьогодні, в нових для них умовах, після падіння імперії, прагнули самопізнання, відчути себе українцями?

-Багато людей тоді були неграмотні, але багато хто прагнув до знань та розширення світогляду. І моя прабабця час від часу запрошувала людей додому і читала вголос книжки. Біблію, бо це хоч і був головний «кодекс життя», але прочитати люди самі його не могли і були змушені тільки слухати проповіді священників та покладатись на їх трактування, не кажучи вже про те, що служби  тоді проводились старослов`янською чи церковнослов`янскою мовою, якої люди просто не розуміли. Вести служби українською почали якраз в УАПЦ. Читала Степанида Михайлівна людям і романи Достоєвського. Що цікаво, так це те, що прості неписьменні люди слухали такі важкі твори і приходили знову і знову, щоб послухати ще.  В домі співали українських пісень, церкву розмалювали в українському стилі, проводили регулярні панахиди по Тарасу Шевченку та Миколі Лисенку. І ще багато чого. Словом, здорове життя активної по тим часам української громади. Про всі ці події  можна написати роман і там не буде нічого не цікавого чи не важливого.

На фото: зліва – мій прадід Горошко Василь Савич, в центрі з книжкою – моя прабабуся Горошко Степанида Михайлівна, маленька дитина (друга справа) – моя бабуся Горошко Людмила Василівна.  Дата фото орієнтовно 1925-1927 роки.

Остаточний кінець цьому поклала більшовицька влада 1929 року. На той час практично все духовенство УАПЦ було знищене, Іванівську церкву хтось підпалив  ще 1927 року, здається. І певний час служби служили просто на згарищі.

Мого прадіда розкуркулювали в кілька етапів, поступово лишаючи все менше майна.  Моя бабуся та її брат розповідали, що коли в Лохвицю в якийсь черговий раз заходили «більшовики», то прадід Василь разом з робітниками терміново розбирали з млина німецьке обладнання та скидали у криницю, бо більшовицькі активісти були настільки ненависні до навіть більш-менш заможних людей, що могли розстріляти на місці.

Був такий випадок, коли під час однієї з останніх хвиль колективізації, коли у Василя і Степаниди вже майже нічого не було, до них в будинок увірвалися якісь більшовики та почали вимагати грошей. Коли їм сказали, що нічого вже немає, вони поставили прадіда на стіл і затягли на шиї мотузку, сказавши, що якщо дружина просто зараз не дасть грошей, вони його негайно повісять тут, над столом. Але грошей дійсно не було, ці бандити весь дім перевернули, але нічого не знайшли. Прадіду тоді пощастило лишитись живим. 1929 року всю родину було заарештовано. Завдяки тому, що вночі мою прабабцю, дійсно добрі люди попередили про арешт, вона встигла сховати дітей.  Після певного розбору справи і завдяки втручанню людей, які у великій кількості вступилися за родину мого прадіда (лист-звернення членів лохвицької громади до НКВД за підписом майже 400 осіб ще досі зберігається в тій карній справі СБУ), прабабусю відпустили. А прадіда засудили до 5 років заслання в Казахстан. Звідти він так і не повернувся. За офіційною версією, він помер від тифу, але є непрямі свідчення про те, що його все ж таки розстріляли.

Фото з архіву СБУ, мій прадід Горошко Василь Савич

Прабабуся ж моя лишилася сама з п`ятьма дітьми. Тоді в неї остаточно відібрали все, викинули з хати, дозволивши лишити собі всіх предметів одягу по одному. Одна спідниця, одна кофта і т.д.  На дворі був місяць лютий. Сини, які вже були трохи старші, пішли ночувати на фабрику до печі. Прабабусі вдалося про це домовитись. Маленька ж дочка (моя бабуся) лишалася з нею. Певний час вони знімали кімнати, бідність була неймовірна. Я навіть точно не знаю, де бралися ті копійки, за які вони жили. А потім прийшов Голодомор. Ходили по селах, просили милостині. Люди пухли і вмирали. Вмер і один з братів моєї бабусі. Казали, що він побачив, як коням насипали зерно, і вже, не контролюючи себе, поповз до нього, його почали бити і відтягати, з роту в хлопця пішла піна, і його кудись винесли. Більше дізнатись нічого не вдалося. Сусіди іноді віддавали лушпиння від картоплі, з якої Степанида Михайлівна варила якусь юшку, і це було свято. Поки було зелено, їли траву, особливо лободу. Люди буквально божеволіли. В один з днів, коли Степанида Михайлівна з моєю бабусею повертались до Лохвиці, вона з розпачу, що майже нічого не вдалося роздобути до столу, штовхнула мою бабцю в канаву і сказала: «Краще ти тут здохнеш, щоб я не бачила, як ти вмиратимеш». Бабусі тоді вдалося вилізти з канави і повернутися додому. Але ця психологічна травма назавжди лишилася з нею.  Виїхати нікуди було неможливо, тоді більшовики скрізь патрулювали, щоб ніхто не втік з Лохвиці.  Щоб помирали тут. І весь цей час на моїй родині ще й лежало тавро «ворогів народу», багато Лохвичан тоді потішалися, говорили: «напилися нашої крові, куркулі прокляті, тепер самі попробуйте». Це огидний бік історії всієї країни, ганебний.

-Тобто Голодомор зачепив, в першу чергу , найзаможніші родини, яким совєтська влада з особливою жорстокістю намагалася помститися… І допоки ця тема не буде до кінця проговорена, не названі кати, руками яких і здійснювався Голодомор тут, на місці, ми не позбудемось двояких трактувань тих подій…

-Коли голод закінчився, життя лишалося дуже складним, але потроху почало налагоджуватись. Моя бабуся працювала на дичководі, потім вступила в педагогічне училище, мати видала її заміж (теж насильно) чи то за Павла, чи то за Петра Тарапату, це були ще їх з чоловіком старі друзі. Але, знову ж-таки, кохання не було і бабуся від чоловіка пішла, не зважаючи на всі обставини.  Через кілька років вона познайомилася з моїм дідом, теж лохвичанином, сином репресованих батьків, який давно з Лохвиці поїхав і працював на золотокопальні в Магадані. А в Лохвицю приїхав лише через багато років, у відпустку на кілька днів. Вони одразу відчули, що мають багато спільного. І, як казала моя бабуся: «ми всю ніч під хатою проговорили і я одразу відчула, що він мені, як рідний».  На ранок дідусь запропонував одружитися, а вона розгубилася і відмовилась))) Він поїхав, але сказав своїй сестрі, щоб, якщо Люда передумає, вона одразу йому написала.  Ну а Люда, як справжня жінка, передумала, щойно він сів в потяг та від`їхав далеченько)))  Тоді вона прийшла до своєї подруги (сестри дідуся) і сказала: «Таня, пиши Гриші, що я згодна». Дідусь повернувся, забрав бабусю і вони поїхали з Лохвиці вже назавжди.

На фото: моя бабуся Горошко Людмила Василівна

Мій дід, Георгій Юхимович Жук, походив з родини як їх стали називати пізніше, куркулів. Його батько Жук Юхим Опанасович, а мати –  Мотрона Трохимівна. 1929 року вони так само всією великою родиною були вислані в Сибір за опір колективізації та «антирадянську агітацію».

На фото: в центрі – мій прадід, Жук Юхим Опанасович

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фото – з архіву СБУ, мій прадід – Жук Юхим Опанасович

Дідусь розповідав страшні речі, як людей просто з вагона викидали на вулиці і вони замерзали. А потім, коли під час якогось з переходів по етапу, вони, ідучи холодним колимським краєм, побачили штабелі дров, та зраділи, сподівючись, що зможуть побудувати собі прихисток. А коли підійшли ближче, то побачили, що це були ніякі не дрова, а закрижанілі людські тіла.

В перші місяці виселення померла моя прабабця. Достеменно не відомо, що саме сталося, але вона просто не повернулася додому. Понесла обід синові на роботу, а назад не прийшла ніколи. Чи її вбили люди, чи дикі звірі – не відомо досі.  За півроку прадід втік з поселення, але його зловили і дали ще три роки таборів.  Ці три страшні роки він відбув і поїхав в Макїївку, де тоді вже жили його сини. Там працював в трамвайному тресті конюхом, але коли там дізналися, що він «ворог народу», колишній куркуль, його звільнили. Тоді він поїхав назад до Лохвиці, хоча сини і переконували його не їхати, ніби передчуваючи. Але, мабуть, долю вже було визначено, і він до неї прямував. Приїхавши в Лохвицю, він вступив до колгоспу і навіть одружився вдруге. В шлюбі народилася дочка Маруся. Але вже за півроку Юхима Опанасовича знову арештували. І за сфабрикованою справою суд «трійка» засудив його до розстрілу. Це був 37-й рік. В серпні в Лохвиці був арешт, а у вересні в місті Харкові, комендант прокуратури  Зєльоний привів вирок до виконання. Обом моїм прадідам на момент їх смерті не було і 60 років.  До речі, хата Юхима Опанасовича теж ще зберіглася, але от-от впаде.

В психології є така одиниця виміру психологічних подій  – гештальт. Є така категорія, як родинний (родовий) гештальт, який мої пращури, мабуть, відкрили і він лишається незакритим досі. Лишилося недороблене, недоговорене, що, можливо, маю закінчити і сказати я. Щось священне заховане для мене в цій землі, щось важливе і основоположне. Я бачу Лохвицю через призму власних почуттів і подій, тому вона для мене така особлива, така прекрасна і така жахлива водночас. Моя бабуся завжди згадувала Лохвицю і сумувала, але дуже не любила сюди приїздити. Вона казала, що коли тільки під`їжджає до міста, вже відчуває біль і важкість. Такими страшними були ті події та слід від них. Так само, як і мій дід, будучи вже дорослими чоловіком, наважився нарешті приїхати до Лохвиці, і прийшов до тієї самої хати своїх батьків, звідки їх вивезли на Колиму. Стоячи біля хати він плакав. Коли помер Сталін, дідусь і бабуся теж плакали, але не від скорботи за «вождем», звичайно, а від того, що все минуле постало перед очима.

– Вам вдалося буквально по крихті зібрати інформацію про те, що насправді сталося з Вашими рідними. Куди Ви зверталася? Скільки часу на це пішло? Чи можете Ви з власного досвіду поділитися тим алгоритмом, який міг би стати у нагоді людям, які самотужки хочуть з’ясувати долю своїх репресованих родичів?

 –Збір інформації про репресованих –  то одне з найпростіших завдань в генеалогії, насправді. Інформація про досудове слідство зберігається в галузевому архіві СБУ. Для цього треба тільки подати запит через електронну адресу на сайті СБУ або надіслати лист. Там треба вказати найповніші відомості про людину (ПІБ), місце та дату народження, обставини та місце арешту, якщо вони вам відомі. Якщо не знаєте всієї інформації, вказуйте частково.  В Україні діє Закон про доступ до архівів репресивних органів НКВС, який робить процедуру максимально простою. Наша держава, коли дійсно хоче, то все робить дуже швидко і чітко, тому архів СБУ – найвідкритіший з усіх архівів країни. На Ваш запит прийде відповідь, чи є в архівах така справа. Якщо є, то Вас запросять до читальної зали галузевого архіву СБУ в обласному центрі.  Там Ви можете ознайомитись з усіма документами досудового слідства, свідчення, процесуальні документи, вирок, листування, довідка про реабілітацію, навіть фотокартки в справах можуть бути.

Але я хочу зазначити, що це стосується тільки репресованих, таких, що були ув`язнені та засуджені! Справи щодо депортацій, виселень, в тотальній більшості не збереглися, часто приходять відповіді про те, що вони були знищені ще в 50-х роках, як такі, що «не мають історичної цінності», або просто людей висилали без будь-яких документів про це. Шукати цю інформацію треба, але надій особливих немає. Звертатися можна до територіальних управлінь МВС , прокуратури області та обласних державних архівів, зараз збільшує свої інформаційні потужності Інститут Національної Пам`яті. Ці структури, на жаль, не такі повороткі та відкриті для дослідників, як СБУ, тому будьте готові до будь-яких відповідей.

Якщо йдеться про період відбування покарання вже після засудження, то звертатися треба до ГІАЦ МВС РФ (Головний інформаційно-аналітичний центр МВС РФ), який наразі є правонаступником в частині зберігання архівних документів системи ГУТАБ (рос. ГУЛАГ). Ще можна звертатись  до Генеральної прокуратури та управлінь МВС тих територіальних одиниць, де саме людина відбувала покарання, наприклад, Генеральна прокуратура Казахстану, або управління МВС Вологодського чи Архангельського краю. Відповіді приходять не швидко, треба нагадувати, телефонувати, але останні роки з цим взагалі стало важко, бо в Росії зараз утискають дослідників червоного терору та репресій, тому і намагаються закрити доступ до такої інформації. Крім того, треба мати на увазі, що для подання такого запиту до РФ потрібно надати підтвердження родинного зв`язку з розшукуваною особою, , та обов`язково мати довідку про її реабілітацію.

Надзвичайно цікава інформація й мені здається, що поспілкуватись більш детальніше на цю тему з Вами, напевне хотіла б не одна сім’я , зокрема Лохвиччини…

-Взагалі, по цій темі в Лохвиці я двічі читала лекції про дослідження родоводу та розповідала, як це все робити, бо інформації дуже багато і втиснути її в кілька речень важко. Є різні випадки та, відповідно, різні джерела. Взимку минулого року в мене навіть була можливість та бажання провести великий культурний захід з залученням провідних українських генеалогів, з більшістю яких я добре знайома, і всі вони були готові взяти в ньому участь, але я сама від цієї думки відмовилась, бо мені здалося, що тоді це питання було не на часі. Але бажання в мене таке все ще є. Більше того, я маю, чим цікаво розбавити тему генеалогії, з точки зору місцевої історії. Захід може вийти дуже і дуже цікавий, навіть для пересічної людини, а не тільки дослідника, але все має бути в свій час.

Взагалі питання репресій, зокрема на Лохвиччині, то – величезний заморожений біль, непережитий і невисловлений, і колись йому треба дати можливість вийти назовні. Про це треба говорити і це треба пережити та переосмислити.

Минулого року було організовано подію на честь вшанування 75 річниці з моменту розстрілу євреїв в Горошковому лісі. Тоді я бачила, який вплив це мало на звичайних людей. Для мене абсолютно очевидно, що аналогічну оцінку треба дати нарешті і злочинам більшовизму.

-Ви є ініціатором проекту «Моя провінція». Чесно кажучи, мене приємно вразив дуже якісний промо-ролик, який має наразі більше 6,0 тисяч переглядів на Ютубі. Розкажіть, як народилася ця ідея?  

 –«Моя провінція»  – це ініціатива, яка народилася з, одного боку випадково, а з іншого, звичайно, ні. Одного разу я давала інтерв`ю російському сайту «Последний адрес», який якраз займається історіями репресованих, і там я, звичайно, згадувала про Лохвицю і надала кілька фото з сімейного архіву. Це інтерв`ю побачив Саша Ворона і зв`язався зі мною, бо йому була цікава нова інформація про Лохвицю. Ми розговорилися та виявилось, що в нас є спільні погляди та інтереси щодо Лохвиці. Ми однаково вважаємо, що її історія несправедливо не вивчена і край гідний того, щоб його популяризувати. Особисто ми з ним вперше зутрілися 02 квітня 2016 року в Лохвиці, куди приїхали поділитися цікавою інформацією про місто. Після цього ми вирішили, що Лохвиці не вистачає, скажемо так, гарної естетичної подачі для того, щоб вона сама в себе повірила. Спочатку ми думали про якісну фотосесію, але потім вирішили, що відео буде набагато ефективнішим.

Матеріалу відзнято багато, вистачить ще на різні роботи. Презентували ми ролик в листопаді під час стратегічної сесії з питань розвитку культури на Лохвиччині (десь за місяць до того, до нас ще приєднався Слава Чемерис), яку ми організовували спільно з міською радою та за допомогою інших активістів, зокрема. Сам формат стратегічної сесії запропонувала Оксана Олійник, так само і фасилітатора сесії  (фасилітатор – ведучий головуючий міроприємства щодо колективного розв’язання проблем у групі, — ред.) Мар`яну Завійську теж порадила вона. Олена Задорожна організувала мені можливість безкоштовно переночувати в готелі «Україна», допомогла з друком футболок «Лохвиця», в газеті «Події і коментарі» був репортаж (правда, про мене там майже нічого не було чомусь)). З трансфером та деякими орг.моментами нам допомогла Віталіна Лавриненко,  на деякі орг.витрати, друк футболок та ще щось, що я зараз вже не пригадаю, ми зібрали невелику суму грошей через фейсбук. Дуже допоміг нам Геннадій Калюжний, даючи нам прихисток та пригощаючи смачними стравами. Він, до речі, дуже смачно готує))) Приймала нас  гімназія №1, особисто пані Наталія Лисенко дуже опікувалась, щоб все добре вийшло.  Насправді, я зараз не зможу всіх назвати, бо це буде дуже довго. Ми ж, зі свого боку, провели організаційну роботу, запросили спікерів та пропрацювали програму самої сесії.

На фото зліва направо учасники Стратегічної сесії: Олександр Ворона, Яна Алєєва, Наталія Лисенко, Вячеслав Чемерис, фото: Alexander Chistoff

Що Ви очікували від стратегічної сесії? Як би там не було, але це, напевне, було якісним кроком вперед в житті громади. Що, на Вашу думку все ж вдалося?

Метою стратегічної сесії для нас було: винести саме питання культурного розвитку та історичної пам`яті в порядок денний громади. Ми не мали ілюзій, що все проговорене буде негайно реалізоване і завтра ж в Лохвиці почнеться нове життя. Зрештою, це залежить від самої громади, а не від кількох активістів. Сам принцип стратегічної сесії для громади передбачає можливість, по-перше, висловитись, по-друге, напрацювати спільне бачення, по-третє, визначити напрямки руху, і, по-четверте, створення робочих груп з представників самої громади, які б взялися за реалізацію своїх прагнень.  На жаль, і активістське коло, і громада виявилися недостатньо зрілими для того, щоб послідовно реалізовувати поставлені цілі. Але, на мою думку, стратегічна сесія-таки мала велике значення і вплив, вона створила прецедент відкритої, живої, «навколокультурної» події. В тому числі, люди зі спільним цінностями змогли перезнайомитись та висловитись.

Після стратегічної сесії команда «Моєї провінції» в тому вигляді, в якому була, розпалася і сталося це, на мою думку, з одного боку, через напругу останніх місяців, а з другого – з особистих причин, через незрілість та категоричність її учасників. Таке життя))

— Як відомо, нічого не буває даремне. Можливо, це була лише перша щира спроба, яка з часом матиме продовження, що було б логічно.

-А, може, то просто наша молодість така вперта))) Але, з розпадом команди проект не зупинився… Ще до сесії мені стало зрозумілим, що розвиток культури може стати цікавим тільки в тому випадку, коли він буде супроводжуватись монетизацією, а це можливо тільки, як на мене, в одному випадку – через розвиток туризму.

Тому мені довелося заглибитись в цю тему, познайомитися з людьми,  навіть повчитися та вступитив в «Асоціацію індустрії гостинності України»))). З її Президентом Олександром Лієвим, це – колишній міністр курортів Криму, а зараз Виконавчний директор ПАТ НСТУ (UA: перший. Суспільне мовлення), ми домовились про те, що спробуємо створити в Лохвиці туристичний актив, який має складатись з підприємців, активістів та представників влади.

Як цікаво…

— Для майбутнього активу було запропоноване безкоштовне кількарівневе навчання та експертна підтримка, також участь у воркшопах та співпраця з усіма провідними операторами внутрішнього туризму, діячами та посадовцями галузі. Слово лишалося за самою Лохвиччиною. Тоді я звернулася до голови РДА Володимира Рязанова з проханням зібрати підприємців району з галузі HORECA (HoReCa, HORECA, horeca (від англ. Hotel/Restaurant/Café) — термін, що позначає сферу індустрії гостинності. Назва «HoReCa» походить від перших двох літер в словах Hotel, Restaurant, Cafe / Catering (готель — ресторан — кафе / кейтеринг, — ред.) для того, щоб презентувати їм таку можливість. Маю сказати, що відреагував він миттєво, без різних каверзних розмов. Взяв ручку, записав, що треба, і вже за два дні все було підтверджено.

Сам день презентації був теж цікавий. З ранку, на запрошення Оксани Олійник, в районній бібліотеці я читала лекцію про те, як відновити історію свого роду, потім після півгодинної перерви була та сама зустріч з підприємцями, а вже після цього – друга зустріч робочих груп стратегічної сесії. Цілий день я провела в тому залі, я взагалі його люблю, бо для мене – то будівля колишнього Товариства Сільських Господарів, постійним членом якого був мій прапрадід Сава Іванович. І теж, мабуть, час від часу там виступав))))

На зустріч з підприємців прийшли чоловік п`ять і ще два-три чоловіки від влади, які не слухали, чесно кажучи, а імітували причетність))) Не скажу, що то було легко виступати перед незнайомими скептично налаштованими людьми, але, якщо спочатку вони були напружені і недовірливі, то потім почали слухати уважно і зацікавились. Проте, як не крути, їх кількість була надто мала, для того, щоб запускати цілу машину створення туристичного кластеру. Я провела презентацію в повній мірі, але чесно їм про це повідомила. Насправді, ця можливість і зараз нікуди не ділася, але кожен до всього має дійти самостійно.

Була ще спроба створити туристичний маршрут до 100-ліття Української революції, я вже писала про це якось у фейсбуці. Лохвицю чекали на форумі «Патріотичні екскурсії по Україні», з засновником якого Сергієм Бахіним я вже пару років товарищую. На себе я брала виготовлення презентації, поліграфії, атракції за маршрутом, організацію та супроводження туристичної групи і т.д., від управління культури я просила тільки дати наукове підгрунтя, допомогти фактами та документами у складенні маршруту. Тоді на моє прохання, В. Рязанов доручив директору краєзнавчого музею та провідному фахівцю управління культури сприяти мені в цій роботі. Але по факту зроблено нічого не було і в останній день навіть телефон директора краєзнавчого музею був відключений. Мені довелося все скасувати буквально за день до події, скасувати бронювання готелю та здати квитки. Тут, звичайно, можна вдаватись до деталізації, хто в якій мірі відповідальний за те, що сталося, але мені здається нездоровою ситуація, коли людину, яка має опікуватись культурою та історією за своєю посадою, треба вмовляти хоч палець об палець вдарити в цьому напрямку. В принципі сам стан краєзнавчого музею і його експозиції часів «розвиненого соціалізму» просто кричать про це, як би не хотілося прикрасити дійсність та сказати приємні слова.

Ще один раз я читала лекцію про дослідження родоводу в будинку дитячої творчості на запрошення Ніни Петрівни Горбулі. Це була якась методична нарада, здається, (хоча можу і помилятися) для вчителів історії з усього району.

Я чула, що  Вам вдалося розворушити цікавість до єдиної, напевне, вцілілої архітектурної пам’ятки, яку можна вважати окрасою Лохвиці – місцевої синагоги, яка наразі так  і не дочекалася, хто б нею заопікувався…

-В свій час разом з міською владою був розпочатий великий проект з відбудови синагоги. Власне, коли ми познайомились з Віктором Радьком, він сам сказав, що мріє про те, щоб зберегти цю споруду, але не знає, кому її передати, щоб новий власник зміг її відповідально та дбайливо відновити. Єврейські громади в лохвицькій синагозі не зацікавлені, відповідного приватного інвестора навіть уявити важко, мецената – ще важче. Але виклик є,  і ми вирішили відреагувати, шукаючи шляхи вирішення питання. Почали шукати виходи на єврейську громаду серед емігратів та міжнародні фонди, які фінансово допомагають підтримці своєї культури. Тут в нагоді став чоловічий аналітичний розум та здатність до комунікацій. Людину, яка має відповідний досвід, знайшов та познайомився з нею Слава Чемерис, потім ми створили спільний чат, де брали участь я, Саша, Слава та Оксана Олійник. Я більше виконувала роль «точки збору» та  комунікатора з міською радою. Невдовзі відбулася перша скайп-зустріч, де окрім нас, взяли участь ще Віктор Радько та Борис Урецький. Тоді, насправді, був хороший період  дуже плідного та по-людськи приємного спілкування між всіма учасниками процесу, думаю, не тільки в мене, він виклає певну ностальгію. Хочу зазначити, що про повне меценацтво не йшлося з самого початку. Йшлося про те, що є людина, яка має відповідний досвід та зв`язки і може допомогти з правильною реалізацією цього великого проекту, фінансування якого все одно, швидше за все, відбувалося б через збір коштів на якійсь краудфандинговій платформі. Для того, щоб зрозуміти, з чим ми взагалі маємо справу, який стан будівлі і вартість проектних та будівельних робіт, ми попросили допомоги в Івана Бикова,  відомого проектом «Школи Лохвицького земства». Іван зі своїми колегами приїхали до Лохвиці і безкоштовно зробили обміри та оцінку стану будівлі. Назвали приблизну вартість проектних робіт. Паралельно з цим, синагогу перевеводили з власності Фонду Державного Майна на баланс міської ради та поновлювали документи про статус історичної пам`ятки.

Навесні 2017 року міська рада провела толоку з прибирання синагоги, яка була дуже запущена. Наступним кроком мало стати створення робочої групи з активістів та членів міської ради для опрацювання  і оформлення самого проекту (я маю на увазі не архітектурного), а щоб було зрозуміло, хто конкретно, з якою метою, і для чого збирає гроші, що і кому це дасть, в чому цінність цього об`єкту і т.д. Це ще був десь липень чи початок серпня. Але на носі вже були вибори до ОТГ. Тоді Віктор Іванович попросив паузу до листопада. Пауза триває ще й досі. А, можливо, і не триває, просто міська рада вирішила відмовитись від допомоги активістів або конкретно від моєї – не знаю. Але синагоги мені буде шкода, якщо врятувати її так і не вдасться.

Ще я дуже люблю наш альтернативний логотип Лохвиці, який ми розробили і презентували на стратегічній сесії. Я завжди його використовую, коли ідеться про Лохвицю, бачу, що припав він до душі і багатьом Лохвичанам)) Це мене дуже тішить. Я б хотіла, щоб він війшов у активний вжиток))

На фото: Яна Алєєва

Кому маємо завдячувати його, логотипу, появою?

Автор логотипу Даша Сорока. Я описала їй, що саме я хочу і вона це втілила.

Зараз «Моя провінція»на паузі, я трохи відновлюю сили, придивляюся до того, що можу реалізувати самостійно. Вже маю багато ідей. Цей важкий рік підштовхнув мене до того, що намагання балансувати в мирі з усіма та щиро приймати і залучати до справи кожного, хто підняв руку, забирає забагато сил від справи і породжує багато непорозумінь. Я буду робити те, що можу, намагаючись не під кого не підлаштовуватись, а кому щось, зроблене мною, сподобається і він щиро схоче допомогти, тому завжди така можливість буде надана.

(Розмовляла Єлизавета Сачура. Далі буде).

Наш Храм