Середа, 12 грудня, 2018

У передчутті автокефалії: ймовірний сценарій та невивчені уроки

На шляху до автокефалії важливо враховувати й досвід програної Україною інформвійни 1991-92 років, і “Голгофу” Філарета.

Трохи менше місяця залишається до передсоборної наради, яка відбудеться у Константинополі.

Саме там у перших числах вересня повинно пройти фінальне обговорення питань України та Македонської церкви. А пізніше, 10 вересня за даними грецьких видань, запланований собор, де має бути вже прийнято юридичне рішення щодо України.

За даними наших джерел, надання повинне відбуватися в такій послідовності: розгляд апеляції патріарха Філарета про зняття анафеми, потім саме юридичне рішення про надання Томосу, потім об’єднавчий собор в Україні та обрання предстоятеля, а потім – приїзд делегації Вселенського та вручення Томоса предстоятелю нової церкви.

Це, кажучи світською мовою, – робочий сценарій. Насправді, Константинополь намагається максимально пом’якшити наслідки, бо за чотири місяці антиавтокефальні десанти РПЦ та Кремля по помісних церквах та й урядах встигли змалювати ситуацію в Україні, як серіал жахів. Цей Московський антиукраїнський забіг, по суті, – ікла скаженого собаки, який намагається вгризтися в горлянку Української церкви.

А поки що триває інформаційно-дипломатична війна. Російські медіа намагаються дискредитувати Вселенського патріарха, вже вимагають над ним церковного суду, хоча при цьому заявляють, що Томос він не дасть (чого тоді судити). Оплачують хресні ходи, лякають громадянською війною, заздалегідь кажуть про нелегітимність рішення Вселенської патріархії. Спроби принизити делегацію Вселенського патріархату зробили і в Києві. Відомо, що члени делегації Вселенської патріархії продемонстрували, що приїхали на запрошення української влади. Вони не прийшли, попри активні запрошення, до митрополії в Лавру (добре розуміли, що наслідком стане низка сюжетів із вигаданими словами, що “Томосу не буде, що патріарх не легалізовуватиме розкол” й убезпечили себе таким чином від фейків та маніпуляцій РПЦ”), а УПЦ МП на зустріч до делегації Вселенського патріархату відправила спікера значно нижчого рівня – священика Миколу Данилевича, якому, кажуть, скомандували одягнутися не у священичий одяг, а “по гражданкє”. Для церковної дипломатії, це – як на посольський прийом прийти в “шльопках”, чи в храм у бікіні. РПЦ диктує УПЦ МП навіть те, як треба принижувати Вселенську патріархію.

У цій війні активізовують не лише кишенькових експертів кишенькових російських центрів, плодять міфи, що автокефалія – шлях до католицизму, поширюють страшилки про рейдерство та переділ. Я ж хотіла би сьогодні просто застерегти ще раз колег та політиків від необережних слів та вчинків, щоб вони остерігалися ставати причиною для ускладнень.

Хочу нагадати, що 26 років тому спробу отримати визнання патріарх Філарет (тоді митрополит Київський) уже робив. Й чи не кожен із періодів цієї історії, якій вже понад чверть століття, – нагадує сьогоднішній.

Днями мені вдалося у букініста знайти книгу “Голгофа українського православ’я” Валентина Чемериса. Це рідкісне видання, яке я шукала просто тому, що там детально, майже по днях описано, як патріарх Філарет просив російську церкву про автокефалію, як Москва чинила спротив, як народжувалися антиукраїнські міфи, які ми ж із вами й поширювали – хто через незнання, хто через легковір’я, а хто – перебуваючи на московському фінансовому балансі.

Я пропоную зазирнути у це минуле тільки з однією метою – пересвідчитися, що воно багато у чому відтворює сьогоднішню ситуацію. Просто, щоб застерегти вас, колег-журналістів, політиків, та й саму себе від помилок такого недалекого минулого.

Алексій II
Алексій II

Дуже коротка драматургія цього періоду. Липень 1990 року: патріарх РПЦ Алексій ІІ на запрошення митрополита Філарета приїжджає до Києва. Зусиллями Філарета Олексія ІІ зустрічають, як рідного батька. В той період, під час візиту російського патріарха, клір переконує його, що ми дозріли до незалежності. Цікаво, що тоді навіть Почаїв був Лаврою нормальної ментальності, саме там Алексія ІІ дві години, найбільш прискіпливо віряни питали, про те, коли Москва відпустить дочку. Як результат, восени в жовтні, в Москві архієрейський собор РПЦ дарує Українській церкві грамоту, в якій є формула про те, що Українська церква самостійна у внутрішньому управлінні. Це було послаблення вуздечки, але на той час митрополит Філарет вірив, що це – етап на шляху до повної незалежності, тої самої автокефалії. Навіть ця грамота (зараз вона декоративна як ніколи) – це його заслуга, як пастиря, лідера та дипломата.

Потім 1991 рік – їхнє ГКЧП та наша Незалежність. Вирує не Київ, вирує Україна. Патріарх робить спробу завершити розпочате – отримати автокефалію. Чому ми не можемо її мати – доросла та відроджена Українська церква, яка має свої внутрішні можливості для розвитку, в якій тоді було 23 єпископи, 22 єпархії, десятки монастирів. Ми готові – й це диктує час. Про це свідчать настрої, референдум, цього вимагають моральні авторитети, вчені.

Листопад 1991 року: в Лаврі відбувається Собор, на якому всі єпископи підписують звернення до патріарха РПЦ про дарування автокефалії. Це був величний собор, і ми можемо лише щиро погорювати, що не маємо відео. Але всі єпископи, миряни, монахи підписали звернення до церкви, яку щиро вважали матір’ю, з проханням про дарування автокефалії. РПЦ мовчала три місяці. Як показав час, вона готувалася до бою.

Що ми знаємо про гоніння? Про страждання. Що знають про це нинішні очільники УПЦ МП, які продовжують її нищити на догоду Москві. Про це знають Українська церква і патріарх Філарет зразка 1992 року. Бо інакше, як Голгофою, не назвеш цей 1992 рік. Доки Філарет чекав на рішення “Матері”, “Мати” за допомоги КДБ шукала компромат для його знищення. І знищення самої ідеї автокефалії.

Зараз я хочу навести цитати Архієрейського собору в Москві в березні-квітні 1992 року, де мало розглядатися питання української автокефалії. Це розповіді патріарха Філарета – з книги Чемериса (навряд чи матимемо змогу почитати нецензуровані стенограми того собору, тому це – всі свідчення, які ми маємо).

“Один по одному російські архієреї виходили на трибуну і говорили тільки про мене… Про мою аморальність… Звідки вони – архієреї різних областей Росії – стільки взнали про моє особисте життя…

Хтось, правда, спробував повернутися до теми собору, до його порядку денного, тобто до звернення українських єпископів про дарування автокефалії. «Навіщо вам, хохли, автокефалія?!» – Обурливо вигукував промовець у чині архієрея.

Українська делегація заявила протест, що собор порушує порядок денний, тому що першочергове завдання – це питання автокефалії, а не персональна справа митрополита Київського та всієї України… Подали протест і передали патріарху. Від нього – ніякої реакції… Так було заплановано – облити багном Філарета…

Я сидів і слухав чергового оратора і думав: ну що ти мені торочиш, архієрею? Що ти мені про мораль торочиш? Я тебе знаю, як облупленого… Я був місцеблюстителем, керував тоді церквою і тобою займався. Та досить мені виступити і розповісти про твої гріхи, то ти вискочиш, як ошпарений… Але я вирішив не діяти їхніми методами…

Собор тривав. Усі, кого зобов’язали за сценарієм виступити і розгромити Філарета, виступили та розгромили.

Я на багатьох зібраннях був за сорок років служіння Церкві, на загально церковних нарадах, але не чув, щоб так поливали собрата-архієрея… То для мене була Голгофа… І я мав її витримати, вистояти до кінця.

Після я говорив про автокефалію. Що вона потрібна, що Українська Православна Церква визріла для неї. І вона буде мати автокефалію… А закінчив свій виступ словами, що не можу відмовитися від київської кафедри… Як і автокефалії не зречуся, бо в незалежній Україні повинна бути незалежна церква”.

Тоді патріарху Філарету дали повернутися до Києва, але, побачивши, що він не збирається звільняти митрополичий престол, – позбавили усіх ступенів священства, а через 5 років ще й наклали анафему.

А тепер – про уроки, які не всі вивчили, а дехто просто не знав.

1. У книзі патріарх Філарет розповів, що після звернення України про автокефалію та перед собором у Росії, на якому його так нищили, в Київ із Москви приїхало безліч емісарів, російські братства, монахи російських монастирів, “церковні та нецерковні люди налетіли, як гайвороння, переконували, що автокефалія не потрібна”…  Ця ситуація повторюється один в один, але у чомусь вона навіть гірша, бо багато хто з тих колишніх емісарів так і залишився тоді в Україні й навіть навіз братів із РФ.

Ми повинні стати сильнішими і розуміти, що не можна вчити історію автокефалії по чорносотенній московській літературі. Добираючи спікерів на ефіри, просто «пробийте» їхню біографію та й сам предмет дискусії погугліть.

2. Коли (дасть Бог) восени Константинополем буде задоволено апеляцію про зняття анафеми, не кидайтеся в поверхові міркування та повторення міфів про речі, які не знаєте. А на хвилинку згадайте Москву, березень та квітень 1992 року. Собор, де як бідна знищена дівчина, стояла перед судилищем часто аморальних людей сама українська церква. Перший день Собору тривав 12 годин. Саме стільки часу вислуховував патріарх Філарет спічі ненависників автокефалії, написані в російській спецслужбі.

І ще згадайте таке. Попри ці приниження, патріарх Філарет був готовий взяти визнання навіть із рук Москви – в грудні 2017 року написав до них того самого листа з проханням про прощення. Хіба це не ознака смирення? Вони промовчали. Вони за один місяць окупували Крим, але зняти анафему за чотири місяці не змогли.  Вони ніколи не хотіли дати нам автокефалію.

3. Коли ви захочете повторити кремлівську залякувальну історію про “рейдерство та переділ власності після Томосу”, то згадайте два епізоди з життя Філарета. Він хоч і з болем, але мирно пішов із Лаври 1992 року, хоча безліч людей переконували його залишитися і обіцяли захистити. Він не посмів порушити її спокій, бо сила – в правді, яка все одно виграє. В 2014 році, коли розлючені радикали (бо ж у Лаврі переховувався «Беркут») були близькі до захоплення Лаврських приміщень, він використав весь свій вплив, щоб зняти напругу. Невже ви думаєте, що ієрарх (на той час – митрополит Київський і Галицький), чиїми руками Лавра була відкрита, котрий, до речі, у статусі екзарха ще під час СРСР жертвував море коштів і на ремонти російських монастирів, і який так беріг Лавру, – підняв би на неї руку?

4. Тоді українська автокефалія програла, бо її морально підтримував лише Леонід Кравчук та демсили. Зараз прихильників значно більше: всі три президенти, всі інтелектуали, всі релігієзнавці. Що там казати: весь парламент двічі проголосував за звернення. Але незабаром – вибори, тож перед вступом у передвиборчу кампанію хотіла би застерегти політиків. Де-факто, кампанія почнеться восени, одночасно з подіями Томосу – оце чистий збіг, повірте. Нехай Єдина Помісна (навіть попри нелюбов до її виконавців) не стане для вас мішенню. Вона потрібна і вам, і вашим виборцям. Просто промовчіть про неї, якщо не готові сказати щось добре.

Дорогі журналісти з числа неофітів теми, деякі з вас, навіть дуже поважні, обговорюючи Томос, почали викладати сумніви – чи він такий, чи ті умови для церкви – чи не ті, чи повна незалежність – чи ні. Я б вас попросила: це не законопроект, не рішення Кабміну. Тут інші методики оцінювання. Тому, озвучуючи думку, порадьтеся з фахівцями. Обіцяю допомогти з контактами.

5. Дорога владо, я, звісно, дякую всім за ті події, які ми разом очікуємо, але давайте визнаємо: навіть якщо буде перемога – це не лише ваші зусилля. Вам також і поталанило з кон’юнктурою. Але згадайте й програну Україною інформаційну війну 1991-1992 років, проаналізуйте – чому програли і будьте далекоглядніші. Найкращий богослов та найпотужніший церковний лідер завдяки зусиллям Москви за два роки перетворився мало не на “аморального жорсткого диктатора”. І стільки людей повірило. Контент про Єдину Помісну та про велич події має заповнити Україну. І у вас ще є час.

Лана Самохвалова, Київ 

Джерело: Укрінформ