Вівторок, 14 серпня, 2018

Постмодерний Бог – чому варто бути християнином у XXI столітті

Постмодерн і християнство

Постмодерн відіграв важливу роль у самоусвідомленні місії і ролі християнства в ХХ столітті. Критичне налаштування, притаманне постмодерністському світогляду, змусило християнські Церкви також замислитися про власну місію у світі. Церква як спільнота віруючих поєднує у собі Боже і людське начало, і це означає, що християни не можуть стояти осторонь суспільних проблем, закриваючись у власному комфортному середовищі…

…Церква не може залишатися осторонь суспільства, інакше виникає питання про її роль у світі. Так само, як Христос не сидів обклавшись свитками і не казав: «Будемо зберігати все так, як є», – Він йшов до людей. Хоча ми теж пам’ятаємо слова Христа про те, що Він прийшов не змінити Закон, а доповнити його. Однак Христос прийшов до своїх сучасників і говорив до них знайомою їм мовою. Якби Його методи і слова не були актуальні, то, очевидно, Його б не почули і Його послання не мало б жодного успіху.

Мені здається, що приклад ІІ Ватиканського Собору – це нагода для Церкви пам’ятати про власні пріоритети. Насправді в християнстві головні не обряд чи структури, а саме служіння, місія. Це – серцевина Церкви як громади – спільноти віруючих, об’єднаних довкола Христа.

Богослов’я ж – це критична свідомість самої Церкви. Воно допомагає нам зберігати внутрішні орієнтири, знати, хто ми є і за що ми стоїмо. Богослов’я зразка XIX століття відповідає на виклики XIX століття, але не XXI-го, тому богословська наука теж постійно оновлюється у співзвучності з тим, що відбувається у світі і в Церкві…

Коли фортеці модерної онтології впали, коли виявилося, що стійкі стуктури буття, з якими повинно співвідноситися мислення, не такі вже стійкі і не такі універсальні, як хотілося вірити європейцям, коли світ розлетівся на мільйони пазлів, і виявилося, що неможливо сформувати універсальну картину світу, бо ця картина врешті стає чиєюсь тоталітарною версією, а цей Бог, якого вона пропонує, не “влазиться” в пропоновані рамки, тоді “ослаблене” християнство повертається до постаті Ісуса Христа, який, будучи Богом, применшив себе заради нас і прийняв смерть на хресті.

Усвідомивши ситуативність власного існування, постмодерна людина отримує шанс на стрибок у віру. Здатність відступити з власної безпосередньої ситуації дає нам змогу прийняти Іншого, в обличчі якого нам відкривається лице самого Христа.

Філософія  це точна наука

…Може здатися, що філософія – надто абстрактна наука, не причетна до реального життя. Але починаючись у думці, філософія завжди орієнтована реалізувати себе у світі. Більшості із нас не вистачає терплячості для того, щоб продумувати речі до кінця. Це певна вправа, яка вимагає тренування і дисципліни мислення, хоча може здатися, що бути філософом легко. Насправді це не так. Філософія вимагає вправляння у думці.

Антична грецька філософія почалася від питання про начала, про підстави буття, але вона завжди завершується тим, як слід діяти. І Платон, і Кант розпочинають з осмислення підстав (які кожен із них бачить по-своєму), але остаточний сенс зрозуміння цих підстав – це розуміння того, як людині діяти у світі. Для Платона остаточною ціллю філософії є життя у полісі, життя громадянина. Для Канта – це філософія моралі і права, а отже, по суті, це філософія життя.

Мені здається, не існує філософії, яка не орієнтована у підсумку на дію (нехай навіть ця дія буде виражатися у бездії). Казати, що філософа не цікавить життя – це лукавство.

Про доцільність філософської освіти

Для того, щоб займатися філософією, як і будь-чим, потрібно відчути, що це – твоє. Ти маєш хотіти займатися пошуком, цього має вимагати твоє внутрішнє єство.

У Церкві ми це називаємо словом “покликання”. Покликання необхідне для будь-якої справи: щоб бути хорошим лікарем, вчителем чи кухарем. Це той “драйв”, який дає насолоду від діяльності і який наповнює життя сенсом. Для філософії теж потрібне покликання.

Чи робить філософський факультет із людини філософа – це залежить від того, що ми маємо на увазі під словом “філософ”. Якщо це знавець філософських учень, спеціаліст, який вміє оперувати філософськими поняттями і категоріями – то так.

Однак багато цікавих інтелектуалів, художників, поетів, публіцистів, істориків є не менш цікавими філософами. У цьому контексті “філософ” – це мислитель, який говорить про підставові речі.

Можна бути філософом без спеціальної філософської освіти, однак розвивати навички мислення завжди вимагає праці над собою. Успіх цієї праці не вимірюється годинами просиджування в аудиторіях, але філософська освіта, безумовно, допомагає навчитися осягати нюанси.

Про філософську освіту в Україні

…Нині філософська освіта в Україні переживає кризу. Це криза професії – незрозуміло, для чого придатні філософи у житті, яким “ремеслом” вони володіють. Хоча, наскільки мені відомо, випускники філософських факультетів прекрасно дають собі раду у сферах, де потрібні навички письма і красномовства. Вони працюють помічниками депутатів, спічрайтерами, редакторами, піарщиками. Цікаво, що останнім часом багато з них знаходять себе в IT та інших технічних галузях. Там теж потрібні люди з гуманітарним світобаченням, які вміють логічно та критично мислити, вміють писати тексти і формулювати ціннісні орієнтири.

Філософська освіта дає хорошу світоглядну базу. Цікаво, що у 90-х роках, коли я поступила в університет, одним із вступних іспитів на філософський факультет була математика. Вона привчає до строгості мислення, і студенти перших курсів філософських факультетів обов’язково вивчали вищу математику. Нині все популярнішою стає аналітична філософія, яка дуже близька до мови математики. Хоча філософія – це, безумовно, більше, ніж просто логічне протікання думки.

Я не думаю, що філософії загрожує зникнення – навпаки. Кілька років тому була велика дискусія, чи потрібна філософія на тих університетських програмах, які не мають до неї безпосереднього стосунку. Багато хто скоротив філософські курси або взагалі їх позбувся – особливо зважаючи на пам’ять про радянську філософію, яка відверто була формою пропаганди. Але час показує, що філософія потрібна. Вона дає розуміння основних понять. Йдеться не лише про гуманітарну сферу, а й про природознавство, фізику і механіку. Наприклад, чи можете ви пояснити як спеціаліст у цих галузях, що таке “життя”, “енергія”, “число”. Зазвичай ми оперуємо цими поняттями як самоочевидними, але чи насправді вони є такими очевидними?

Зараз обговорюється можливість запровадити уроки філософії у середній школі. Я вважаю, що це правильна стратегія: філософія повинна бути частиною середньої освіти. Вона дозволяє розвивати критичне мислення, знайомить із історією ідей. Наскільки мені відомо, в деяких європейський країнах, зокрема у Франції, філософію вивчають у старшій школі, і це, на мою думку, правильний хід. Цей предмет має бути загальноосвітнім…

Навіщо люди йдуть на богословський факультет

З одного боку, ми живемо в час, коли Церква визнала, що вона – не лише структури, не лише ієрархія, а й усе церковне “тіло”, а тому миряни мають значення у церковному служінні. З іншого боку, часто ані єпископи, ані самі миряни не бачать, як вони можуть себе реалізувати у церковному служінні (я маю на увазі насамперед католиків і православних). Виходить так, що існує пропозиція якісної богословської освіти, але люди не бачать, де вони можуть себе реалізувати. Я не знаю, хто винен у такій ситуації та чи доречно тут застосовувати слово «винен», але у Церкві є що робити світським людям з богословською освітою.

Церква – це великий живий організм, в якому потрібні і теоретики, і практики – люди, які знають “чому” і які знають, “як” слід робити. Греко-католикам бракує лише трошки внутрішньої самоорганізації, щоб налаштувати успішну роботу цих інституцій. Хоча потреби існують: служіння для убогих, людей з обмеженими можливостями, дітей, юнацтва. Також окремо важливим є капеланство окремих напрямів: у лікарнях, в’язницях, війську. Та навіть, зрештою, для нас з вами – все, як у великому суспільстві.

Православні мають дещо іншу філософію служіння. Для них Церква – це ексклюзивістська, закрита структура. Тому для багатьох вона перетворюється на обрядову установу, куди приходять тричі за життя: хрестити дітей, одружуватися та на похорон. Церква не втручається у суспільне життя, вона наче стоїть осторонь.

Проте так само, як не можна розділити у собі душу і тіло, не можна відділити свою християнську ідентичність від свого “я”. Ми продовжуємо бути християнами у кожному аспекті нашого життя. Стверджувати протилежне, начебто мої релігійні переконання – це суто приватна справа, на мою думку, безвідповідально. Особисто я не вмію розділяти своє внутрішнє “я” на суспільне (цінності, якими я буду користуватися як громадянка) і релігійне (цінності, які я вважаю принциповими для своєї християнської ідентичності).

Гідність особи – звідки вона береться, якщо не має свого джерела у Бозі? Так само пошанування права на життя іншої людини – уже існуючої чи тої, яка повинна народитися – укорінене в  моїй релігійній ідентичності, в тому, що я вірю у святість людського життя. Адже його джерелом є Бог.

Про йогічні духовні практики, медитацію та духовні подвиги

Один мій колега-філософ серйозно займається ведичними практиками. Я насправді не знаю багато про ці речі, тому мені було цікаво його послухати. Він розповідав про медитацію, про духовні і тілесні переживання під час цього процесу. Але найцікавіше, що в якийсь момент нашої розмови я спіймала себе на думці, що знаю про все, що він говорить – усе це присутнє в християнських духовних практиках. Мій колега не знав цього, тому що був вихований поза християнським середовищем, хоча вважав себе номінально православним. Він відкриває заглиблення у медитацію, внутрішнє заглиблення і духовні подвиги через іншу традицію, як і багато інших людей.

Їх захоплює йога і медитація як якийсь особливий шлях до себе, до власної свідомості, але це не привілей східних світоглядних систем. Усе це теж існує у Отців Церкви, в молитовних і аскетичних практиках. Молоді люди прагнуть подвигів. Здавалося б, місце для подвигів є на рингу або на полі бою, але немає у Церкві. Церква для слабаків і “маминих синочків” – але це неправда.

Наприклад, у Львові багато молодих людей із величезним задоволенням ходить на прощі. Проща – це тривала подорож до святих місць, свого роду духовний подвиг. Ти йдеш 15, 40 або 300 кілометрів (бувають прощі на кілька тижнів – справжній духовний марафон) із певною духовною посвятою. Болять ноги, це не завжди легко (навіть навпаки, завжди нелегко), але твій дух піднесений – бо твоя ціль висока. Ти йдеш з Христом, з молитвою.

Багато студентів з величезним інтересом беруть участь у цьому дійстві – адже це справжній подвиг як фізичний, так і духовний. Однак багато людей просто не знають, що таке відбувається. Церква – не лише молебні. Безперечно, і молебні потрібні, але у Церкві є місце для вчинку, для духовного подвигу.

Духовний подвиг може виражатися і в іншому – у допомозі ближньому, в підтримці сиріт і потребуючих.

Наприклад, монахи-салезіяни займаються сиротами та потребуючими дітьми, адаптують їх до життя. Вони розробили цілу систему професійної освіти, даючи дітям, які позбавлені щастя батьківської опіки, не тільки професії, а й життєві орієнтири.

Салезіяни не вимагають від них ставати монахами, а навіть навпаки – хочуть дати їм те, чого цим дітям бракувало у суспільстві: поставити їх на рівні ноги, показати, що можна жити згідно з християнськими принципами і давати собі раду. Багатьом підліткам із таких проблемних середовищ здається, що світ поділяється лише на дуже чорне і дуже біле. Дуже біле – це коли ти маєш гроші, а дуже чорне – коли ти їх не маєш. Змінити їхні уявлення про світ – це величезне поле для роботи.

Ті, хто не дуже знайомі з монашим життям, думають, що бути монахом означає відгородитися від світу назавжди. Проте це не завжди так – монахи мають різне покликання. Є так звані контеплятивні монастирі, зміст яких у закритій молитві, але абсолютна більшість монастирів присвячують себе певному служінню у світі.

Коли домініканець Тома Аквінський у XIII столітті давав свою першу лекцію в Паризькому університеті, вона відбувалася в оточенні військового конвою. Тома належав до новоутвореного “подорожуючого” ордену проповідників, якому лише недавно було дозволено слухати лекції та ставати викладачами в університеті. Не всі були готові до ідеї, що монах може стати викладачем Паризького університету. Гійом Сен-Амурський написав чимало трактатів проти францискан і домініканців, заперечуючи їхнє право працювати в університеті.

Проте сьогодні монах в аудиторії – це радше норма, ніж виняток, особливо у нас в УКУ. І не лише на богословському факультеті. Монах, попри те, що його найвищим покликанням є споглядання Бога, вважав Тома Аквінський, має особливий дар ділитися власним знанням і досвідом.

Про важливість психології, філософії і богослів’я

Може здатися, що всі душевні і духовні питання можуть розв’язати психологи та психотерапевти. Але професіонали у цій сфері знають, що психологія не здатна замінити душпастирський супровід – так само, як і душпастирі не можуть виконати роботу психологів.

Люди із клінічною депресією потребують кваліфікованого медичного супроводу, навіть якщо вони також потребують духовної підтримки. У семінарії вчать, як розрізняти ці речі. Я думаю, це великий здобуток сучасної духовної освіти. Але було б добре, якби християни могли знаходити підтримку у фахівців, які поділяють їхні основні життєві цінності. Думаю, це також місія нашого університету – виховати таких спеціалістів-християн у напрямі психології і психотерапії.

Про кризу віри у священиків і мирян

Кожен, хто працює над власним духовним розвитком, зазнає кризи віри. Це майже як криза росту у підлітків. Я кажу студентам богословського факультету: якщо у вас не було сумнівів у власній вірі, у вас повинні бути сумніви щодо власної віри. Бо ми зростаємо, і зростає наша віра. Некритична віра, яку ми отримуємо в дитинстві від батьків, коли вони розповідають про майже чарівного Бога-дідуся на хмарах, повинна виростати у щось більше, інакше у дорослому віці ми просто перестаємо вірити або віримо у якогось химерного Бога. Але навіть коли отримуєш вищу богословську освіту і вже багато знаєш – трапляється серйозна криза віри. Однак цього не треба лякатися.

Мати Тереза, велика свята Католицької Церкви, зізналася у своїх листах про власну кризу віри. Вона писала: “Прокляті в пеклі проживають вічну кару, бо вони експериментують із втратою Бога. В моїй власній душі я відчуваю жахливий біль цієї втрати. Я відчуваю, що Бог мене не хоче, бо Бог – це не Бог, і що насправді його не існує”. Наш шлях до Бога не закінчується, коли ми отримуємо диплом богослова. Це лише етап, а наш шлях – це довга дорога, і лише від нас самих залежить, чи ми завершимо цю дорогу як Його раби, прислужники чи діти.

Орися БІЛА, Zbruc