Вселенський Патріархат висловлює подяку видатним дослідникам, грекам та росіянам, чий бездоганний науковий внесок сприяв відновленню історичної правди про відносини Української Церкви та її Матері-Церкви.

Сайт УПЦ КП публікує інформацію Вселенського патріархату, основану на примірниках критичних Патріарших та Синодальних документів, що стосуються відносин Української Церкви з Константинопольським і Московським Патріархатами у сімнадцятому столітті, наданих Вселенському Патріархату фахівцям Навчального інституту Національного банку Греції та відомим істориком, філологом і палеографом п. Агамемноном Целікасом.

Документи свідчать

У контексті дослідження, проведеного Вселенським Патріархатом щодо надання церковного статусу автокефалії Церкві

в Україні, були сформульовані різні думки, у тому числі й представниками державних установ, які піддають сумніву канонічну прерогативу Константинопольської Церкви провадити діяльність у цьому напрямі. Основний аргумент, запропонований у зв’язку з цим, полягає в тому, що Україна «становить канонічну територію Московського Патріархату», і, отже, такий акт з боку Вселенського Патріархату стане «втручанням» у закордонну церковну юрисдикцію.

Зважаючи на це, було визнано за необхідне, щоб Вселенський Патріархат нагадав усім про історичну та канонічну правду стосовно відносин Константинопольської Церкви з Українською Церквою, про яку свідчать збережені офіційні документи, що, на жаль, або ігноруються або в іншому разі навмисне приховуються з кон’юнктурних причин.

Відносини Вселенського патріархату з Українською Церквою:

короткий історичний екскурс

Українці, як і всі нащадки древніх русів, завдячують своєю християнською вірою і православним корінням Вселенському Патріархату. Загальновідомі історичні події, що призвели до хрещення киян за князя Володимира Великого у Х столітті та поширення православ’я на всій території Київської Русі. Вселенський Патріархат утворює Материнську Церкву для всього українського народу, так само, як і для всіх росіян, білорусів та інших народів дуже великого регіону.

Руська митрополія записана у стародавніх офіційних статутах Константинопольського Патріархату, наприклад, у формулярі Лева Мудрого чи Філософа (XI століття)1, як шістдесята єпархія Вселенського Престолу. Спочатку вона була об’єднана під назвою «Київ і вся Русь», зрозуміло, з резиденцією у Києві. Згодом київські митрополити перенесли свою резиденцію до м. Володимира, і, зрештою, до Москви, хоча вони завжди вважали Київ канонічною резиденцією.

Близько середини п’ятнадцятого століття Київська митрополія розділилася на дві після виборів митрополита Йони в Москві (1448 р.) та митрополита Григорія на чолі з Патріархом-уніатом Григорієм Маммасом (1458 р.). Митрополит Григорій пізніше навернувся до православної віри і був прийнятий Вселенським Патріархом Діонісієм I (1470 р.), а в 1561 році в Москві було поставлено нового митрополита Феодосія, без консультацій з Вселенським Патріархатом. Після піднесення Московської митрополії до статусу Патріархату Вселенським Патріархом Ієремією II (1589 р.) Київська митрополія продовжувала функціонувати у підпорядкуванні Вселенського Патріархату, що здійснював нагляд через своїх делегованих екзархів, чи Патріархом особисто, як це сталося в 1589 році, коли Патріарх Ієремія II відвідав Київ, усунув Митрополита Київського Онисифора як двоєженця та інших обвинувачених представників духовенства, висвятив Михаїла (Рогозу) на Митрополита Київського. Крім того, він затвердив і благословив Богоявленське братство), що з часом перетворилося на академію, а також наказав скликати єпархіальний собор в Україні.

Мабуть, найзначнішу допомогу Українській Церкві Вселенським Патріархатом було надано під час повної латинізації та приєднання разом з єпископами до унії. У 1620 році Вселенський Патріарх уповноважив Патріарха Єрусалимського Феофана відвідати Україну, де він висвятив православних єпископів, відновив єпархіальний собор та обрав місцевого митрополита з дозволу Вселенського Патріарха. Звичайно, рукопокладення ієрархів для Київської митрополії Патріархом Єрусалимським Феофаном не означало, що і митрополія була підпорядкована цьому Патріархатові.

Після політичного об’єднання України з Росією в 1654 році постало питання і церковної інтеграції цих земель з Московським Патріархатом. Однак митрополити, єпископи, духовенство, шляхта та весь народ України рішуче відкидали це об’єднання. Зусилля Росії в 1684 році щодо придбання Київської митрополії за Вселенського Патріарха Якова виявилися марними. Київський митрополит Сильвестр разом зі своїми наступниками Діонісієм, Йосипом та Антонієм, незважаючи на тиск, відмовилися прийняти рукопокладення від Патріарха Московського. Тільки їхній наступник Гедеон піддався на вмовляння і в 1685 році був хіротонізований Патріархом Московським Іоакимом, але навіть тоді Великий Собор, скликаний у Києві, оголосив таке обрання не дійсним і хіротонію – не чинною, оскільки це сталося без відома Вселенського Патріарха. Ця акція Патріарха Московського становила серйозне канонічне порушення права. Вивищення до сану митрополита єпископа, який належить до іноземної єпархії, без згоди місцевого патріарха, є порушенням священних канонів, таких як правило 35 Правил святих апостолів, правило 6 Першого Вселенського Собору, правила 13 і 22 Собору в Антіохії та 15 Собору в Сардікії. Разом з тим цей акт свідчить про втручання у справи іншої єпархії, що засуджено правилом 2 Другого Вселенського Собору, 13 і 22 Антіохійського Собору та 3 Сардікійського Собору. Поширення влади єпископа на іншу єпархію однозначно засуджується як порушення стародавніх прерогатив церков у правилі 8 Третього Вселенського Собору та правилі 39 П’ятого-Шостого (Трульського) Собору.

Згодом Гедеон і ті, хто був у Москві, зрозуміли, що нічого не можна було досягти без схвалення Вселенського Патріарха, і тому вони зосередили всі свої зусилля на тому, щоб переконати (або примусити) тодішнього Вселенського Патріарха Діонісія IV визнати висвячення Гедеона. Багато зусиль для досягнення цієї мети було докладено російськими царями та урядом через посла Нікіту Алексєєва, який відправився в Адріанополь, де перебував Вселенський Патріарх Діонісій IV. Їхні перемовини та закулісні дії зафіксовані в дванадцятитомній Історії Єрусалимського Патріархату Патріархом Єрусалимським Досіфеєм, який також перебував там і брав участь у перемовинах через своїм особисті стосунки з царською сім’єю. Результати цих бесід задокументовані в Патріаршому та Синодальному «Акті» або «Грамоті про передачу» (Γράμμα ἐκδόσεως), датованій червнем 1686 року, що була підписана Вселенським Патріархом Діонісієм IV та Священним Синодом Константинопольської Церкви, а також іншими митрополитами Вселенського Патріархату. Фактично оригінал Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року був знищений, втім, крім російських перекладів, існують автентичні грецькі копії часів Патріарха Каллінікоса II (1688, 1689-1693, 1694-1702), завдяки якому оригінальний грецький текст був точно відновлений2. Збережено також грецький оригінал «Листа», надісланого Вселенським Патріархом Діонісієм IV царській родині російських імператорів Івана і Петра, а також княгині Софії, що був оприлюднений у збірці офіційних документів російського уряду в 1826 році3.

Отже, існують два критичні тексти, а саме: Патріарший та Синодальний «Акт» 1686 року, відновлений сьогодні російськими істориками в його первісному вигляді, та оригінальний «Лист» Вселенського Патріарха Діонісія IV російським царям (додаються у розділі «Додаток» до цієї статті). Збереглися, звичайно, ще певні офіційні документи, що стосуються цієї теми: один – у грецькій копії, інші – в тогочасних російських перекладах, серед яких є офіційні переклади російського Міністерства закордонних справ, що зберігаються в архівах цієї установи, та інші також в офіційному перекладі, що увійшли до складу рукописів збірки «Ікона», яка містить різні тексти, що належать до Московського Патріархату4.

Слід зазначити, що перший зі вказаних текстів, що є не тільки Патріаршим, але й Синодальним документом, є першорядним за канонічною та правовою цінністю, а це означає, що в разі виникнення будь-яких розбіжностей такому документу потрібно віддавати перевагу перед всіма іншими, бо він передає справжнє вираження волі Вселенського Престолу.

Висновки за результатами вивчення текстів Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року або «Грамоти про передачу» та «Листа» Вселенського Патріарха Діонісія IV

Вивчення цих двох фундаментальних текстів, і, насамперед, Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року або, точніше, «Грамоти про передачу», приводить до таких висновків:

1. Підпорядкування Київської митрополії відбулося у «спосіб поступливості» і «з міркувань ікономії» з огляду на конкретні історичні обставини того періоду «як через велику відстань, так і війни між двома царствами». З цих причин «ворог правдивої, істинної, святої та бездоганної віри православних християн посіяв кукіль між пшеницею (тобто в межах православ’я), перед якими постає загроза потрапити під владу чужинців та перейняти чуже мислення». Про тимчасовий характер цієї «поступливості та поблажливості» Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року також однозначно свідчать записи видатного Патріарха Єрусалимського Досіфея, роль якого у відповідних переговорах виявилася вирішальною, стосовно його заяви посередникові-послу Нікіті Алєксєєву про те, що: «віддати» … Київ під опіку (ἐπιτροπικῶς) Московії довелося через загрозу тиранії, до настання дня Божественного відвідання»5.

2. Як випливає з Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року, сенс «підпорядкування» Київської митрополії Патріарху Московському, по суті, полягав лише у дозволі на висвячення Митрополита Київського: «нехай Свята Київська єпархія буде підпорядкована Святішому Патріяршому престолу великого і Богом береженого міста Москви, а саме: рукопокладати у ньому Митрополита Київського, коли виникне така потреба».

Тлумачення за допомогою слів «а саме» пояснює значення слова «підпорядкована». У Патріаршому та Синодальному «Акті» 1686 року прямо вказано: «[підпорядкування цієї Київської митрополії було покладено на Святіший Патріярший престол Московії», тобто про те, що Патріарх Московський може висвятити Митрополита Київського від імені Вселенського Патріарха, і не більше. Збережені грецькі копії оригіналів свідчать: «[На] дати дозвіл … рукопокладати», … і такий дозвіл надається йому з міркувань ікономії». В єдиному документі, що зберігся в оригіналі («Лист» Вселенського Патріарха Діонісія IV російським царям) прямо зазначено: «[Б] – Блаженніший Патріарх Московський … має право обдарувати Митрополитом Київським з дозволу», що означає, що Патріарх Московський може з дозволу Вселенського Патріарха рукопокладати Митрополита Київського.

Той факт, що мова не йде про ширші поступки Київської єпархії на користь Московського Патріархату, вбачається з того, що Патріарший та Синодальний «Акт» 1686 року: (а) позбавляє Патріарха права обрання Митрополита Київського і (б) вимагає від кожного Митрополита Київського поминати Патріарха Константинопольського «серед перших» за Божественною Літургією. Необхідно підкреслити важливість цих двох умов.

3. Дозвіл, наданий Патріархові Московському хіротонізувати Митрополита Київського і лише його, після того як останній обирається духовенством та мирянами Київської єпархії, передбачає значну ступінь автономії та самостійності цієї єпархії. Понад те, ця автономія не надається Патріархом Московським немовби володарем, а Патріарх Московський змушений прийняти це як умову, покладену Вселенським Патріархом і яку Патріарх Московський зобов’язаний поважати. Відповідно до цієї умови, Патріарх Московський не має права продовжувати будь-яку інтеграцію, поділ або скасування цієї митрополії. Це означає, що її адміністративна асиміляція в Московському Патріархаті цілком виключена.

4. Вимога до кожного Митрополита Київського поминати «серед перших» за Божественною Літургією ім’я Вселенського Патріарха є найяскравішим доказом того, що Київська єпархія не була надана Московському Патріархатові як його канонічна територія. Поминання «серед перших» за Божественною Літургією імені Вселенського Патріарха митрополитом підтверджує його канонічну залежність і не означає простого вияву побажання або люб’язності. Справді, Патріарший та Синодальний «Акт» 1686 року чітко роз’яснює умови поминання Вселенського Патріарха як «джерела і влади» підданих йому ієрархів. Натомість поминання Патріарха Московського після Патріарха Константинопольського характеризується щодо нього як «старшого [γέρων] і начальника (ієрарх) [προεστώς]», а саме: передає духовний зв’язок висвячуваного до ієрарха-висвячувача6. Слід підкреслити, що «Акт» про Митрополита Філадельфійського у Венеції, який дає йому дозвіл на посвячення ієрархів Кефалонії та Кітер, також передбачає поминання Митрополита Філадельфійського висвячуваними особами, яких той висвячує, не маючи на увазі те, що Митрополит Філадельфійський стає їхнім начальником. За аналогією це означає, що поминання Патріарха Московського після Вселенського Патріарха не передбачає жодного надання йому юрисдикції. З цих причин російський вчений Вадим Миронович Лур’є7, який вивчав синодальні документи 1686 року стосовно Київської митрополії разом з іншими російськими істориками, дійшов висновку, що ці умови ясно мають на меті зберегти канонічну владу Вселенського Патріарха над Київською єпархією.

5. Прерогатива, надана суверенним ієрархом іноземним ієрархам для того, щоб вони висвячували духовенство у своїй єпархії, є канонічною і звичною навіть сьогодні, коли це відбувається з чіткого дозволу місцевого пастиря, хоча це не означає відокремлення канонічної території. Саме така обставина передбачена Патріаршим та Синодальним «Актом» 1686 року стосовно того, що духовенство та миряни Київської єпархії «мають дозвіл відправити обраного ними за усталеним звичаєм згідно з канонами кандидата на Митрополита Київського до Патріарха Московського для рукопокладення». Отже, йдеться про надання з дозволу правлячого ієрарха права на рукопокладення ієрарха, що належить до юрисдикції іншого архієрея.

6. Поступка Вселенського Патріарха Діонісія IV Патріарху Московському щодо дозволу на рукопокладення Митрополита Київського сталася через синодальну «Грамоту про передачу» під назвою, що мають всі відповідні документи. Слово «передача» є технічним терміном і за тих часів мало ширший сенс слова «дозвіл», а в цьому конкретному випадку – дозвіл на висвячення або передачу. Отже, не йдеться про поступку Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року або «Томосу» у наданні Вселенським Патріархатом канонічної території іншій автокефальній церкві, що сталося у випадку, коли автокефалія була надана (наприклад, для Церков Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, Грузії, Польщі, Албанії, Чехії та Словаччини), а також у разі, коли певні регіони були передані до іншої автокефальної Церкви (приміром, передача Греції Іонічних островів, Фессалії або Діаспори у 1908 році та її повернення до Вселенського Патріархату в 1922 році). Ніколи жодна частина канонічної території, що належить до Вселенського Патріархату, не була надана іншій автокефальній церкві за допомогою «Грамоти про передачу»10. Навіть вивищення Російської Церкви до статусу Патріархату, через який також визначаються межі його юрисдикції, відбувалося з порушенням питання про надання Томосу. Якби Вселенський Патріархат побажав передати свою канонічну територію (а саме: Україну) Московському Патріархатові, він би прийняв аналогічний документ до того, що був виданий у всіх інших випадках. Усе викладене свідчить про те, що Патріарший та Синодальний «Акт» 1686 року розуміли так, як описано Патріархом Єрусалимським Досіфеєм, який був обізнаний в цьому питанні і брав участь у перемовинах, а саме: «… що це повинна бути єпархія Патріарха Константинопольського під опікою Святішого Московського патріарха»11, згідно з висловлюванням Патріарха Єрусалимського Досіфея, «через загрозу тиранії, до настання дня Божественного відвідання», що означає, доки не складуться слушні обставини.

Дотеперішня ситуація

Те, що сталося після 1686 року, добре відомо. Московський Патріархат ніколи не дотримувався умов Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року щодо способу обрання Митрополита Київського (духовенством та мирянами) і щодо поминання «серед» першого «імені Вселенського Патріарха кожним Митрополитом Київським за Божественною Літургією. Таким чином, особливо через самовладне скасування поминання Вселенського Патріарха кожним Митрополитом Київським, де-юре залежність Київської митрополії (і Церкви України) від Вселенського Патріархату була самовільно перетворена на анексію та злиття України з Московським Патріархатом.

Всі ці події мали місце в період, коли Вселенський Престол зазнавав жахливих випробувань та був безсилим «з огляду на обставини того часу, щоб підняти свій голос проти таких самовільних дій». Втім, «те, що ніколи не існувало з самого початку, не підтверджується з часом», згідно із загальним принципом римського права, що також визнається священними канонами. Українська Церква ніколи не переставала становити де-юре канонічну територію Вселенського Патріархату.

Тридцятирічний термін давності пункту, передбаченого 17 каноном Четвертого та 25 правилом Шостого (П’ятого-Шостого) Вселенських Соборів, не може бути застосований у цьому випадку, оскільки ці правила стосуються «парафій, котрі знаходяться у селах або передмістях», а не єпархій чи митрополій. Всі стародавні тлумачі цих правил погоджуються з таким підходом.

Вселенський Патріархат завжди був обізнаним у цьому питанні, незважаючи на те, що «з огляду на обставини того часу» він проявляв терпіння, допускаючи свавільні дії Московського Патріархату. Це проявилося у випадку надання Вселенським престолом автокефалії Польській Церкві в 1924 році. У відповідному Томосі чітко згадується Київський регіон, до якого була підпорядкована і Польща, що ніколи не переставала належати до канонічної юрисдикції Константинопольської Церкви, а також те, що Московський Патріархат не дотримувався умов Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року.

Висновки

За результатами вивчення офіційних документів, що збереглися або були відновлені в процесі історичних досліджень, здійснених не лише грецькими, але й російськими вченими, випливає таке:

1. Вселенський Патріархат ніколи не надавав Київській митрополії права становити канонічну територію Московського Патріархату. Канонічні кордони Російської Церкви були визначені, коли ця Церква була вивищена до статусу Патріархату в 1589 році і ніколи не була змінена ніяким Патріаршим чи Синодальним Томосом, Київська митрополія ніколи не належала до цих меж. Кожна географічна область, що виходить за межі кордонів, які визначаються Томосом про автокефалію будь-якої православної церкви, також лежить поза її канонічною територією, як це передбачено для кожної автокефальної церкви.

2. Київська митрополія (і вся нинішня Україна) існувала з часу її створення єпархією Вселенського Престолу, зберігаючи своє первісне та належне місце в межах її Статуту, тоді як кожен митрополит Київський отримував свою хіротонію від Патріарха Константинопольського безперервно до сімнадцятого століття. Спілкування між Українською Церквою та Вселенським Патріархатом було настільки міцним, що навіть після політичної інтеграції з Москвою в 1654 році будь-яка спроба, вчинена Патріархом Московським з метою висвячення Митрополита Київського, зустрічала сильний спротив з боку духовенства та мирян України.

Самовільне висвячення Гедеона на Митрополита Київського Патріархом Московським Іоакимом в 1685 році повторно викликало опір духовенства та мирян Київської митрополії. Лише після того як Вселенський Патріарх Діонісій IV, під жорстким тиском, у 1686 році дозволив Патріарху Московському рукопокладати кожного Митрополита Київського, духовенство та миряни цього регіону визнали патріарше висвячення Гедеона та його подальших наступників Патріархом Московським.

3. Офіційні документи, на підставі яких такий дозвіл було надано Патріархові Московському, добре відомі та вказують на те, що:

а) документ, відповідно до якого Патріарх Московський отримав цей дозвіл, характеризується і фіксується у всіх існуючих офіційних текстах як «Грамота про передачу»), що в тогочасній технічній термінології означає надання дозволу на звершення хіротонії або іншого канонічного обряду, але ніколи не використовується для позначення повного включення канонічної території в іншу автокефальну церкву;

б) згідно з усіма існуючими документами, дозвіл Патріархові Московському на висвячення Митрополита Київського було надано

«з міркувань ікономії «οἰκονομία», з огляду на «наявну потребу», а саме: «велику відстань і війни між двома царствами». Отже, цей дозвіл був тимчасовим і діяв доти, доки існували причини, з яких його було надано;

в) характеристика Київської митрополії як «підданої» Патріархові Московському, що зустрічається в тексті Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року, безпосередньо тлумачиться, власне, в тексті, що буквально означає «рукопокладати в ньому митрополита» (у Київській митрополії) Патріархом Московським. Мета і значення Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року полягають в «дозволі», наданому Патріархові Московському звершувати хіротонію Митрополита Київського, але не в передаванні йому (Московському Патріархату) будь-якої канонічної території. Зрештою, саме таким було прохання до Вселенського Патріарха, як це розуміє та фіксує Патріарший та Синодальний «Акт» 1686 року: «надати дозвіл Блаженнішому

Патріархові Московському рукопокладати Митрополита Київського, коли ця митрополія не матиме свого (корінного. – Прим.) владики». Вселенський Патріарх Діонісій IV та Патріарший Синод не мали підстав надати те, «що виходило за межі» того, стосовно чого було висунуто прохання;

г) положення, викладені в Патріаршому та Синодальному «Акті» 1686 року , поза сумнівом, підтверджують, що канонічна територія Київської митрополії не була передана до Московського Патріархату. Ніколи не було прецеденту, щоб канонічна територія передавалася іншій автокефальній церкві за умови, що вона не має повного права керувати справами цієї території, а також обумовлює спосіб обрання своїх архієпископів і, що найголовніше, з вимогою поминати «серед перших» за Божественною Літургією главу Церкви, з якої вона вийшла.

Звичайно, це все розумів Московський Патріархат, саме тому він свавільно порушив вказані умови й ніколи не дотримував їх, тому що прагнув свавільно включити Київську митрополію (і Україну) до своєї канонічної юрисдикції. Однак це, поза сумнівом, також є порушенням священних канонів 15 та Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року, за якими будуються всі відносини Московського Патріархату з цим регіоном. Через недотримання будь-яких умов Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року цей акт буде недійсним у повному обсязі. Понад те, оскільки це питання стосується не світського тексту, а церковного, а саме: священного тексту, тим, хто порушує його умови, потрібно пам’ятати прикінцеві слова Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року: «Кожен, хто не розуміє, що написано, або іншим чином вирішив продемонструвати неповагу чи опір, противиться Господній заповіді і отримає свою відплату як зневажник патріархів, які є живими образами Бога».

4. Зважаючи на важкі історичні обставини, Вселенський Патріархат замовчував про порушення та нездатність Московського Патріархату дотримуватися положень Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року, проте ніколи не забував та не ігнорував вказаного. Про свідчить надання Вселенським Патріархатом автокефалії Польській Церкві в 1924 році через видання Томосу, в якому чітко сказано, що це рішення ґрунтується на тому, що Польща у церковному відношенні належить до Київської митрополії, яка є під владою Вселенського Патріархату, і що Московський Патріархат не виконував визначених умов.

Надання автокефалії Польській Церкві було сприйнято всіма православними церквами, за винятком Російської Церкви, яка 1949 року надала свою автокефалію Польській Церкві. Таким чином, усі православні церкви, за винятком Росії, також безпосередньо прийняли суверенне право Вселенського Престолу над Київською і Українською митрополіями.

У 1757 році Алепська митрополія було передана Вселенському Престолові через адміністративні труднощі, що зазнавав Антіохійський Патріархат, до якого ця митрополія канонічно належала. Вселенський Патріарх Неофіт VII у відповідному Патріаршому та Синодальному «Акті» 1686 року про повернення цієї митрополії до Антіохійського Патріархату в 1792 році наголосив:

«Підтримувати і спонтанно сприяти з огляду на потреби інших святих Патріарших і Апостольських Престолів є тим завданням, яке наш Патріарший, Апостольський та Вселенський Престол з історичного погляду вважає дуже доречним. Проте захоплення або зловживання своїми правами через жадібність – це те, чого ми ніколи не будемо робити, і з цим миритися. Адже перша справа є належною і гідною сама по собі, а друга буде виявом несправедливості і негідною Вселенського Престолу»16.

Вселенський Патріархат завжди поспішав допомогти і підтримати Православні Церкви у важкі часи та навіть ніколи не допускав думки, щоб канонічні права однієї церкви присвоювалися іншою. Усі відповідні офіційні документи передбачають, що кожен Митрополит Київський має бути обраний Українською Церквою, поминати як канонічну «владу» «серед перших» Вселенського Патріарха за кожною Божественною Літургією. Недотримання цих основних умов є привласненням іноземної юрисдикції.

Крім того, наявність цих умов у всіх існуючих офіційних текстах доводить, що Константинопольська Церква ніколи не відбирала в Української Церкви її канонічних прав.

У зв’язку з наведеним необхідно звернути увагу на одну з принципових аксіом юриспруденції: орган, який видає «Акт», має абсолютний пріоритет у тлумаченні виданого «Акта». Таким чином, у цьому конкретному випадку тлумачення Патріаршого та Синодального «Акта» 1686 року належить насамперед Вселенському Престолові.

Отже, Вселенський Патріархат має право і зобов’язаний виявляти належну материнську турботу про Українську Церкву у кожній ситуації, коли вважає це за необхідне.

……….

Наш Храм