Субота, 18 серпня, 2018

Олексій Німченко: з тисячі бійців, які на плотах штурмували Дніпро, вижили 16. Відео

Німченко Олексій Миколайович з села Скоробагатьки Лохвицького району Полтавської області потрапив на фронт 18-літнім юнаком в 1943-му. Його разом з односельцями, серед яких були навіть 16-літні хлопчаки, “підгребли” воєнкоми Воронезького фронту, який вибив німецькі війська з Лохвиччини. Одному з небагатього вцілілих свідків тієї трагедії приховувати нічого.Дідусь дуже добре пам’ятає, як ненавчених новобранців з усього району зібрали на станції Піски Лохвицького району і звідти пішим маршем відправили в Яготин. На марші “вооружілі” новобранців палицями ( “Зброю добудете в бою у німців!”). Українці завжди були для Російської імперії гарматним м’ясом.

Потім було форсування Дніпра під убивчим вогнем ворога. Від лівого берега відійшли 30 плотів по 30 чоловік на кожному, на правий, високий берег Дніпра вийшли лише 16 осіб – таким був “полководницький геній” маршала Георгія Жукова.

Так наш земляк Олексій Німченко став учасником одних з найбільш кровопролитних боїв Другої світової – битви за Букринський плацдарм.

Ця моторошна трагедія українського народу, оспівана радянською пропагандою як “форсування Дніпра” і “битва за Київ”.

Серед тих, хто форсував Дніпро в районі Букрина, був відомий письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв, який згадував: “Густо плавали у воді трупи з виклюваними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями.  Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не справлялися з роботою – надто багато було вбито народу … А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові і нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, що б поховати “.

Убитих було стільки, що, за спогадами сучасників, вода в Дніпрі була темно-кривавого кольору і солоною на смак.
Саме на Букринському плацдармі полягло найбільше воїнів під час Битви за Дніпро. Історики називають цифру в 200-250 тисяч чоловік. Німецькі втрати в Букрині склали 55 тисяч осіб.

Українців “звільненого” Лівобережжя гнали в бій на плацдарми Дніпра без форми, часто без зброї, часто непідготовлених, ці люди гинули тисячами. За цивільний одяг їх прозвали “чорносвитниками”, або “чорнопіджачниками”. Так села і міста Лівобережжя за кілька тижнів втрачали більшість своїх чоловіків – їх у вересні-жовтні поглинули дніпровські плацдарми.

У листопаді 1943 року кінорежисер Олександр Довженко записав у своєму щоденнику:

“Сьогодні В. Шкловський розповів мені, що в боях гине безліч мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитниками. Вони воюють в домашньому одязі, без будь-якої підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винних. “Один генерал дивився на них в бою і плакав”, – розповідав мені Віктор”.
… 9 листопада важке поранення в бою отримав Олексій Миколайович. Отямився вже в госпіталі. Кулю з хребта діставали вже на Уралі – “пів-спини немає” …


Йому пощастило – він вижив і повернувся додому, в рідні Скоробагатьки. Майже сто його односельчан з тієї війни не повернулися.
Послухайте розповідь цієї мужньої людини – про війну без прикрас.

“Наш Храм” вдячний земляку героя – уродженцю села Скоробагатьки Олексію Олексійовичу Галичу, який і організував цю зустріч.

Наш Храм