Середа, 12 грудня, 2018

Нищівний голод на прикладі однієї сім’ї. Моєї

Голодомор був не десь, він був саме на цій землі і не з кимось, а саме з нами. Поясню на прикладі своєї сім’ї.

Скільки себе пам’ятаю, святкові застілля в родині жодного разу не обходилися без згадки моїм батьком свого розкуркуленого діда Герасима Кузьменка, який за словами батькової мами (моєї бабусі Єлизавети, померла 1967 року, до мого народження), жив на хуторі неподалік Яшників Лохвицького району. За сімейними переказами, дід викупив у панів садибу, певно в буремні революційні часи. Мав 55 десятин землі разом з лісом і лугом, гроші в банку. Але був розкуркулений і одного вечора забраний з хати невідомими людьми. Тоді рідня бачила його востаннє, що з ним сталося – ми до цього часу не знаємо. Батькова мама розповідала, як плакали вони, коли перед цим вночі налетіла на хату банда, дідові на очах переляканих дітей дверима щемили пальці, вимагаючи грошей, але дід відповідав, що грошей при собі не має.

Ми зазвичай заспокоювали розчуленого батька тим, що немає в Україні законів, згідно з якими він міг би претендувати на ту землю і дідову спадщину, краще про них забути. Але він щоразу продовжував згадувати про цю історію і 55 десятин землі. А ще про свою бабусю Євдокію Кузьменко, жінку Герасима, яка теж померла від голоду в 1933 році, перебравшись до дочки Єлизавети і зятя Миколи. Які одружилися в 1928 році і проживали в новозбудованій хаті на своїй власній землі. Ми познаходили фото рідні тих часів, але хто на них зображений, ми й понині не знаємо, окрім одного чоловік зліва, що стоїть – мій дід Микола (фото вгорі)

Одного вечора мій чоловік, переглядаючи щось в інтернеті, уточнив в мене: «Твого діда Миколу по батькові часом не Прокопович звали?». Я зразу відповіла ствердно, тому що цим іменем пишалася ще зі шкільних років. Його кожного 9 травня зачитували з Книги пам’яті полеглих у війні заводчан. «Я, здається, натрапив на щось цікаве», — продовжив він.

Цілий вечір ми читали сторінки з блогу Наталії Бизової, яка опублікувала спогади свого батька, Івана Івановича Павленка про Яшники і яшничан. Згадувалося там і про моїх Павленків, а автор спогадів, Іван Івнович виявився троюрідним братом мого діда – Миколи Прокоповича Павленко.

Вже через місяць наш батько мав у себе примірник книги «Від роду до роду», яка була видана 2009 року зусиллями і коштом дітей Івана Івановича вже після його смерті в 2000-му році.

А влітку 2018-го разом з сином автора та його дружиною побували в Яшниках, де трагічно обірвалася життєва дорога моєї родини по дбатьковій лінії.

На фото: зліва – Володимир Іванович Павленко, син автора спогадів, справа – мій батько  Григорій Миколайович Павленко., Яшники, літо, 2018

Про що я дізналася зі спогадів Івана Івановича Павленка, який народився 1923-го року в Яшниках? Насамперед, про побут яшничан кінця 20-х років.

Селяни жили великими родинами, мали багато дітей. Самотужки сім’ями обробляли свою землю, яка передавалася від батька у спадок своїм синам. Дочкам, як правило, давали придане (худобу, птицю, гроші). Працювали старанно і дуже багато, адже намагалися і землі прикупити, і худобу справити, й хату дітям, що відділялися хазяйнувати, окремо поставити. Земля годувала. Тримали чимало худоби, свиней, птиці, пасіку, рибалили, всьому цьому раду давали. Хто вмів, столярив, був кравцем чи чоботарем, ковалем, бондарем.

Фото з сімейного архіву В.І.Павленка

Люди від малого до великого шанували Божих заповідей і ходили до церкви:

Павленків рід належав до шести найдавніших у селі, а також найзаможніших. Чув Іван Іванович від своїх дядьків «версію про найдавнішого нашого предка Остапа, який нібито в складі козацького війська відзначився у війні проти Наполеона у 1812 році і був удостоєний чину, рівного офіцерському, а також земельного наділу у 90 десятин. Він одружився на багатій панянці з Пісок».

З покоління у покоління від батьків до синів передавалася дорога реліквія нашого роду – козацька шабля, яку берегли й нею пишалися. Та в роки громадянської війни в село ввійшли махновці, які ту шаблю й забрали.

Скільки було синів чи дочок у Остапа – невідомо, але одного з них звали Григорієм. У Григорія було 2 сини – старший Іван і менший Микита. Від старшого Івана й продовжився рід автора спогадів. А від молодшого Микити – родовід мого батька, а значить, і мій.

Згадує Іван Іванович і витівку свого предка Івана, Остапового онука, який повернувся з турецької війни додому не один, а з “турчанкою”, або просто нареченою. «Одначе батькові (Григорію) така витівка сина не сподобалася, і він обділив його землею. Більшу і кращу її частину віддав молодшому синові Микиті, при якому і сам залишився доживати віку. А Іванові з турчанкою батько виділив грунт напроти свого двору. Там він і поставив собі хату» (с.18).

Скрупульозно і колоритно описує автор непрості долі своїх близьких родичів, цікаві історії з їхнього життя, бувальщину, сімейні перекази. Детально описує побут, що було в хаті, що їли, в що вдягалися, як свята святкували, як на досвітки ходили. Живий спогад про давню українську традицію толоки. Коли люди разом збиралися, щоб сусідові хату помазати. Яких пісень при цьому співали, як по закінченні роботи, за звичаєм, в багні господарів купали, як потім всі разом сідали до столу. Не було ні матюків, ні брудної лайки. Одним словом, розмірене і добротне селянське життя.

А я по крупинці шукаю інформацію «про  своїх». Мої Павленки згадуються згодом – серед розкуркулених, репресованих і заморених голодом.

А причиною – колективізація, яка починалася з партійних постанов.

«Вони публікувалися у газетах і доповнювалися різними чутками та пересудами на місцях. Потім почалися один за одним сільські сходи, наїзди уповноважених з району. У нас були Струєв, Кукольницький, Гармаш. Вони закликали об’єднуватись, переконували селян у перевагах колективного господарювання над одноосібним. Але люди не вірили міським краснобаям, так як спроби комунізації вже були і кінчалися вони, як правило тим, що голота, проївши і промотавши панське добро, розбігалися хто куди. Добровільна агітація не давала бажаних наслідків. Заяви про вступ до колгоспу подали лиш деякі малоземельні селяни, яким нічого було втрачать, а також кілька господарів – невдах. Тоді за вказівкою верхів почалося розкуркулювання. Одних хазяїв разом з сім’ями міліція відправляла підводами на станцію, а потім ешелонами – на Північ. Інших просто виганяли з хат, обібравши перед тим до нитки. За визнанням колишнього голови сільради Солонухи Павла Йосиповича, всього було репресовано біля шістдесяти сімей, тобто кожна четверта. У селі тоді було 236 дворів» (с.62).

Всього, за спогадами автора, тільки із шести найдавніших родів 16 гнізд (сімей) були розкуркулені, а фактично знищені.

«В 30-і роки найбільш було розкуркулено Падалок і Павленків, які жили біля річки, були найзаможнішими серед селян, а значить давніми»… «Павленки: Шешенки (наш рід), Домашенки, Загели, Ониськи, Кислички, Калити. З них п’ять гнізд Павленків  і одно Загелів були розкуркулені» (с. 11).

На фото: сидить зліва Федось Павленко, рідний брат мого діда, справа Микола Павленко, мій дід. (до розкуркулення), стоїть справа моя бабуся Єлизавета і жінка Федося Катерина. 

Згодом я дізналася, що Єлизавета Кузьменко вийшла заміж за Миколу Павленка в 1928 році, вінчалися вони в Яшницькій церкві. В 1929 році в них народився син Іван, в 1930 – му році народилася донечка Ганна. Щиро раділи молоді і заможні батьки. Та недовго. Ні Іван, ні Ганна голоду не пережили. Як і мати Єлизавети – Євдокія, і батько Миколи – Прокіп.

Фото моїх діда Миколи Прокоповича Павленка і моєї бабусі Єлизавети Герасимівни (Кузьменко) Павленко.

Щодо моєї родини, під згадане розкуркулення потрапили (це тільки по лінії батька мого батька):

  1. мій прадід – Павленко Прокіп Микитович – «уже був середняком, бо землю поділив між жонатими синами – Миколою і Федосієм. Однак у колгосп не йшов, і його вигнали з хати і усю худобу і майно забрали. Під час голоду він помер».
  2. рідний брат прадіда – Павленко Яків Микитович  – «мав до 20 десятин землі, а сина – одного, тому земля не поділилася, і він попав у куркулі. Утік з дому до заміжніх дочок. Син Григорій виїхав у Керч, воював на фронті, мав ордени і медалі. Повернувся у свою хату, але його змусили її покинути, бо був з розкуркуленої сим’ї. Тоді він побудував у Лохвиці новий дім».
  3. мій дід Павленко Микола Прокопович – «син Прокопа Микитовича. Жив за цариною, на своїй землі звів нову хату, з якої його і вигнали. Виїхав на Сталінську Цукроварню, звідти 1943-го року був призваний на фронт, де і загинув 1945-го року, на території сучасної Угорщини. У його хаті спершу жив учитель Тесленко Ярема Юхимович, а після війни у ній був медпункт і квартира медсестри Виноградчої Насті Григорівни».
  4. рідний брат мого діда Павленко Федось Прокопович  – «другий син Прокопа Микитовича. Його теж обірвали до нитки і вигнали з хати. Він теж виїхав на цукрозавод, а жив у жінчиних батьків у Брисях. Там і помер. Їхню хату у Яшниках колгосп „продав” Синиченкові Миколі».

А далі – страшні картини голоду, який прийшов невдовзі. Ось як про це згадує Іван Іванович: «А тим часом підкрадався голод 1933 року. Сталін вирішив остаточно зламати непокірне українське село. У пресі було піднято галас про те, що недобиті куркулі і підкуркульники гноять хліб, аби лиш не дати його робітничому класові і тим загубити молоду радянську державу. Повсюди почали створюватись буксирні бригади на чолі з уповноваженими з району. До їх складу, як правило, включався один міліціонер.

Партійне начальство, звичайно, розуміло, що у своїх односельчан сільські активісти хоч і реквізують частину зерна, але не усе і не у кожному дворі. Хтось та врятує своє добро з допомогою „свого” активіста-кума чи свата або родича чи сусіда. Тому буксирні бригади посилалися на чужі села. Наші, наприклад, їхали колошматить Свиридівку, а буксири звідти з тією ж метою їхали до нас. Такий обмін виключав будь-яке милосердя і підвищував результативність обшуків. Чужі активісти відбирали останнє, не зважаючи на жіноче голосіння і плач дітей. У кожного буксира був довгий залізний щуп з гострим кінцем. Ним він міг проткнути товщу соломи чи сіна, а також землю у клунях, хлівах, на городах. Зерно вигрібали в усіх – колгоспник ти чи одноосібник. Але з особливою люттю його шукали у тих, хто не виконав хлібоздачу. Зривали підлогу, розвалювали комини, забирали рештки квасолі, борошна, печений хліб, сало, м’ясо та інші продукти. Передові буксирні бригади заносилися на районну дошку пошани, їхній досвід рекламувався через пресу. А відстаючі гнобилися, на них навішували ярлики „посібників класового ворога”. Їхні керівники – уповноважені райкому партії, голови сільрад – притягалися до відповідальності за м’якотілість і потурання куркулям. Така критика призводила до арешту і ув’язнення».

І згадка про останні дні мого прадіда, якому совєцька влада, як і мільйонам інших укоротила віку:

«Пам’ятаю також, як приходив до нас розкуркулений і вигнаний з власної хати батьків двоюрідний дядько Павленко Прокіп Микитович. Був він одним з найкращих хазяїв на селі, а тепер ходив по людях і просив милостиню. Зайшовши до нас, він важко опустився на ослін і заплакав. Мати насипала йому миску борщу і відломила шматок сурогатної перепічки. Він неспішно їв і щось розказував про своїх синів і трьох дочок, які пішли світ за очі з рідного села. Ми, діти, злякано дивилися на його розпухлі ноги, які він витяг з чобіт і грів біля груби. Обличчя у нього було худе, набухле і заросше. Незабаром він, його сини Федось і Петро померли. Син Микола вижив і у війну загинув на фронті. Дві дочки – Явдоха і Оксеня – теж померли, а наймолодша Наталка з горя повісилася. Вижив лиш онук (Миколин та Єлисоветин син).

Цей онук і був моїм батьком. Він плакав, прочитавши цей абзац про свого діда. Виходить, що обидва діда, і на початку згаданий дід Кузьменко, і дід Павленко втратили все, в тому числі і своє життя  за «совєтів». Моїй сім’ї були обрубані крила. Її майже всю знищили, землю моїх прадідів, яка була століттями нажита тяжкою працею, не вкрадена, віддали колгоспу, а зараз з неї живуть нові «господарі життя». «Якби я про це знав раніше, я в жодного дня не був у тій партії», — сказав мені мій батько, який за іронією долі, свого часу працював, як молодий і перспективний, в 70-х роках, спочатку в райкомі партії, а потім секретарем парткому на цукрокомбінаті.

Автор спогадів, детально оповівши, як були порушені храми в Лохвиці й церква в Яшниках пише: «Не стало церкви – не стало і Бога у душах людей. Крадіжки тепер у колгоспі не вважалися гріховним. Мовляв беремо своє. Але злодійські навички переходили і на приватні двори. Люди безчесні, п’янички працювали у колгоспі абияк, а достатки мали кращі за тих, хто тягнув лямку. Почастішали сварки на спільній роботі і між сусідами. Поступово розцвіла матірщина. Люди, колись поважні і порядні, ставали взаємно підозрілими, заздрісними, готовими перегризти горло один одному за кістку з колективного казана. Поширились заохочувані владою доноси, наклепи».

Тобто такий спадок нам дістався саме з тих часів.  А корупція, яка просто розквітла буйним квітом сьогодні – це тільки продовження заведеної  більшовицьким правлінням «традиції».

От і виходить, що рівно 85 років тому масово пішли з цього життя «найкращі» хазяїни, роботящі й молоді, енергійні, сповнені кипучої енергії чоловіки і жінки. Літні люди й малі діти. Довгий час дивом уцілілі їх нащадки воліли мовчати про ту трагедію, щоб не наражати себе самих і своїх близьких на небезпеку. Наслідки тієї трагедії – не подолані й до сьогодні, вони – зокрема в тих негараздах у суспільстві і державі. Як невивчений урок Голодомору і наслідки до цього часу непокараного зла, яке як відомо, самовідтворюється.

І коли на одному з засідань керманичів району, де «протягувалося» питання руйнівної для Сули гідроспоруди, нинішня очільниця райвідділу освіти, намагаючись вислужитись перед начальством, спересердя кинула мені в обличчя: «Хто Ви така?»,  то розлога відповідь на це питання – в оцій ось історії.

Саме тому, що мої предки і сотні тисяч таких не змогли дожити до самостійної України, про яку, до речі, завжди мріяли, сьогодні уцілілі нащадки тих активістів, буксирів, передовиків, все ще намагаються нав’язати нам, українцям, брехню і корупцію, «русскій мір» та московську церкву, чи закликають миритись з вбивцею-сусідом. До слова, історичний факт, що тотального голоду на території Росії не було, а офіційний Кремль з часів СРСР до цього часу бреше світу, що Голодомор – то вигадка українців. І винуватці тієї трагедії офіційно не засуджені жодгою Гаагою. Саме тому Україна, позбавлена кращих синів і дочок в часи Голодомору, репресій, розстріляного відродження, війни, до цього часу не може оговтатись, виборсатись на твердий шлях свого повноцінного розвитку, а весь час дає збивати себе на манівці тим, хто її не хоче бачити вільною і могутньою.

Саме тому, українці, позбавлені пам′яті свого роду ( померлі в Голодомор, замордовані в таборах вже не розкажуть, і далеко не всім повезло дізнатися ту гірку правду, як мені),  – вже 27 років незалежності ходять по колу. Шукаючи месію, який прийде і все за них зробить, обираючи фейкових керманичів, купуючись на пусті солодкі обіцянки, вила, коси, тотальну брехню, «мишебраття», а ще продаючи свій голос за гречку чи за срібняки. Обираючи фактично не українців, намагаючись «не лізти не в своє», «не висовуватись», бо мовляв, «від нас нічого не залежить», «нехай собі й далі крадуть»,  наш люд, фактично зголошується на нове м′яке винищення самих себе.

Втрати цього людського капіталу не поновлені й донині, мало того, сьогодні ми є свідками того, що шукаючи кращої долі, наші земляки підіймають і розбудовують економіку і суспільства сусідньої Польщі та Германії, а дехто ще й досі шукає щастя в країні, яка вбиває наших синів. Замість того, щоб нарешті, дізнавшись правду, відчути джерело своєї сили, свого духу.

Всі ці віки Бог береже Україну. Переживши стільки страшних випробувань, тільки ми самі наблизимо той час, коли ця земля, громада, спроможеться стати справді щасливою. Україна завжди буде. Як і український дух, який ніколи й нікому не вдавалось і не вдасться знищити.

В ці дні листопада я не слухатиму офіційних жалібних речей з вуст тих, кому краще б мовчати. Я запалю свічку, помолюся за упокій душ моїх дочасно відійшовших в кращі світи родичів. І з пам’яттю про них житиму далі. Гідно.

P.S. Уклінно вдячна моїм родичам: Наталії Іванівні Бизовій, Володимиру Івановичу Павленку і Григорію Івановичу Павленку. Саме завдяки їх небайдужості і зусиллям, нехай і на 50-му році життя, я дізналася правду про мій родовід. Електронна версія книги книги спогадів Івана Івановича Павленка «Від роду до роду» за посиланням: http://h.ua/story/93848/

Єлизавета Сачура